Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

    В неділю в селі роботи небагато. Після обіду дід з бабусею пішли трохи відпочити. А Тарас, на диво, почував себе бадьоро. Думки про неприємності у місті стали відходити на другий план, натомість прийшло непереборне бажання побачити дівчину з випускного.

- Дідусю, ви відпочивайте, а я пройдусь на наше поле, подивлюсь чи гарна пшениця буде у цьому році.  – Після обіду повідомив діду Уласу Тарас.

- Ага, сходи, сходи! – Хитро мовив дід.

    Тарас вийшов з дому і рушив у бік лісу. Йшов не поспішаючи. Людей зустрів небагато. Надворі стояла спека, то ж усі поховались у прохолодні хатини. Ближче до ліса хати рідшали, розташовувались лише по один бік, по інший –  людські городи. Їхнє поле знаходилось майже під лісом.  А хатина, де колись жили Горовенки була трохи ближче до села. За нею ще була лісникова хата.

      Тарас пройшов вже зо два кілометри, трохи втомився. Сонце напекло в голову, а він ще не одягнув ніякої кепки та й води не взяв з собою. А пити хотілось. Ну ось він зараз спуститься в долину, а там і їхнє поле. Але раптом він побачив, що з лісу виїхав кінь із вершником. Ні, це була вершниця. З дуже довгим волоссям. Не може бути! Та це ж вона! Та, заради якої він сюди прийшов. Вона ще вміє їздити верхи! Тапер він точно погляне в її очі. Дівчина на коневі наближалась, і Тарас твердо вирішив познайомитись із нею. Він має переконатись чи то вона була на джерелі, чи у нього якась нездорова уява. Вони якраз зустрілись біля воріт її будинку.

- Добрий день! – Першою привіталась дівчина. І поглянула на Тараса своїми… смарагдовими очима.  У Тараса запаморочилось у голові. Він відчув, що втрачається рівновагу і швидко опустився на лаву, що стояла біля двору дівчини.

- З вами все гаразд? – Вона зіскочила з коня і підійшла до Тараса.  

- Можна води, будь ласка. – Голос Тараса здавався чужим навіть для нього самого.

- Зачекайте, я швиденько! – Дівчина залишила свого коня біля воріт, а сама побігла у двір.

     Тарас лишився сам. Зараз йому стало трохи легше, лише мучила спрага. А кілька хвилин перед цим так запаморочилось в голові, що він боявся втрати рівновагу. І це після того, як поглянув дівчині в очі. Її смарагдові очі. «Може, вона й справді чаклунка?» - Пронеслось в голові Тараса. Але тут прибігла дівчина.

- Ось тримайте! – Вона подала Тарасу кухоль із прохолодною водою. Тарас відразу прийнявся пити. Вода була дуже смачною і лише допивши до дна, хлопець подумав, що там могли бути чари. Раніше він ніколи не вірив у жодне чаклунство, та останнім часом з ним траплялись якісь дивні речі, тому тепер він вже не був такий певний. Але ж воду він сам попросив, то треба бути ввічливим і подякувати дівчині.

- Хочете ще? – Спитала першою  вона, присівши поруч на лавці, і знову зиркнула на нього своїми очима.

- Ні, дякую. Вода була дуже смачною! – Чесно зізнався Тарас.

- Смачною? Звичайна, вода. Просто вам сильно пити хотілось. – Усміхнулась дівчина. У неї така мила приємна усмішка. І сама вона досить симпатична. У неї сьогодні розпушене волосся, кольору спілих колосків. В тому, що це вона була тоді на джерелі, Тарас вже не сумнівався. А на випускному волосся було укладено в зачіску, тому й він не впізнав її. Лише очі, їх не можна сплутати чи не впізнати! Такі неймовірні і красиві. Погляд важко відвести! Чи то вже чари діють!?

- А я знаю хто ви! Ви вчора були в нас на випускному! – Спокійним тоном продовжила розмову дівчина.

- Так, був. – Погодився Тарас, хотів ще щось сказати, та слова не приходили на думку.

- Ви онук колишнього директора! Вчора всі дівчата про вас говорили!

- Справді? Чому? – Здивувався Тарас.

- Ну як чому? Всі дівчата говорять про симпатичних хлопців… - Сказала і різко замовкла. Опустила вниз погляд, а її щічки покрились легеньким рум’янцем.

     І Тарас знову замилувався нею. Не тільки її вродою, але й самою поведінкою. Він думав, що так шаріються дівчата лише у фільмах. А виявляється буває таке і насправді. І знову він подумав, що, може вона так чаклує. Тарас мовчав, не знав що їй сказати, хоч поговорити з нею йому дуже хотілось.

- Вам уже краще? – Нарешті вона підняла на свої очі-смарагди.

- Так, значно.

- Ви зможете самі дістатись додому?

«Що? Додому? Але ж я не хочу додому!» - Промайнуло в голові Тараса.

- Навіть не знаю. – Сказав Тарас. Йому не хотілось здатись дівчині слабаком, але й встати і піти він теж не міг. – Можна, я ще тут трохи посиджу?

- Думаю, так. – Відповіла дівчина і усміхнулась. Тарасу захотілось дізнатись чому вона всміхнулась, та дар вести бесіди сьогодні його підводив. Але дівчина відповіла сама. – Якби нас побачили зараз мої однокласниці, то луснули б із заздрощів!

- Чому?

- Вони всі вчора мріяли з вами познайомитись, а ви пішли зі свята.

- Я повіз додому дідуся.

- І вам не хотілось повернутись на свято? Дівчата так хотіли з вами потанцювати!

- Хотілось повернутись, щоб потанцювати з тобою! – Сказав, а потім подумав Тарас.

Дівчина знову опустила очі, а через хвильку пильно подивилась на Тараса.