Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

…Це було дивне море. Або ж менi просто пощастило з погодою — цiлу нiч стояв штиль. Я боявся вiдiрвати голову вiд спинки крiсла, боявся поглянути вбiк, я згадував молитви, i слова iз трьох мов, якi знав, — української, росiйської й англiйської, — напливали одне на одне i зливались у вербальний хаос…

…Я отямився вiд того, що пекло в спину. Виявляється, настав новий день, i сонце сконцентрувало весь удар на моїй потилицi, тодi як живiт киснув у водi. Менi було вже все одно, i я рвучко перевернувся на своєму iмпровiзованому плоту. Тiєї самої хвилини спину обпекло холодом, зате я лежав, як напiвдохлий дельфiн, пiдставивши черево теплу та свiтлу. Хоч як це дивно, пити менi поки що не хотiлося. Усе це було попереду. Я раптом згадав, що Бо перемовлявся з кимось по рацiї. Отже, в мене є надiя, що мене будуть шукати. Я захопився цiєю гiпотезою, я навiть посмiхнувся, а потiм затрясся вiд смiху, а потiм не мiг зупинитися, поки не занурив писка у воду…

…Потiм… потiм… перед моїми очима почали поставати вогненнi письмена, уривки фраз, фрагменти розмов — вони пiднiмалися до обрiю, що горiв синiм або червоним полум’ям, i повiльно танули, спливаючи за хмари. «Я виграв парi…», «Якби не ти, я б давно…», «Йогурт «Ермiгурт» дарує вам енергiю на цiлий день…», «Майкле, старий…», «Господи…», «Yesterday all my troubles seemed so far away…»

…Потiм менi здалося, що все зникло. Я мiг iти по водах, як по сушi. Я був усесильний. Любов переповнювала мене. Любов, прощення, жалiсть увiйшли в мене струменями гарячого повiтря, i я вiдчував, що незабаром вiдiрвуся вiд води i злечу над землею. Сотнi облич промайнули передi мною, сотнi спогадiв, скрутившись у єдиний клубок, заворушилися в мозку. Я був зовсiм один i раптом зрозумiв сенс вислову: той, хто врятував одну людину, — врятував свiт. Цiлий свiт жив у менi. Вiн не був схожий на мiльярди iнших свiтiв. Я дивився «кiно» свого життя на бiлястому небесному екранi, i воно, як нiколи, видалося менi цiкавим i значущим, починаючи з того моменту, коли я сидiв у дитячому садку над полумиском пригорiлої гречаної кашi. Беручи до уваги початок, у мене ще було багато часу, — незримий кiномеханiк запустив усе з нуля…

…Скiльки я так пролежав, утупившись у хмари? Я нiчого не тямив. Iнодi я жував прiсну рибчину, яка вистрибувала на поверхню й не знала, що таке людина. Зграйки пiдпливали зовсiм близько, прямо менi попiд нiс, i намагалися скльовувати крихти тютюну, що випливали з розмоклої сигаретної пачки.

…А потiм я побачив плавець, який упевнено розпанахував синiй шифон води. Якась жива iстота простувала в мiй бiк. За першим плавцем зблискували на сонцi ще кiлька…

«…I риба, що спала на днi морському, спливе, щоб вручити Тобi ключi вiд свiту, i плоть її стане твоєю плоттю, i досконалiсть зiйде на Тебе, тому що Ти пiзнаєш безмовнiсть, i вiдступить самотнiсть посеред розпачу, i гладь морська розкриється перед Тобою, щоб здiйснилося таїнство посвяти…».

Що це було? Чорнi блискучi плавцi наближались, i я блаженно закрив очi. I риба, що спала на днi морському, спливе… Я тихо колихався на хвилях, i руки мої у водi рухалися повiльно. У такт дрiбним хвилям. Я був тут не сам — життя кипiло всюди. Чим воно було гiрше за моє? Воно iснувало тут, у водi, задовго до появи першого неандертальця. Менi з якоїсь дивної випадковостi довелося стати учасником обряду жертвопринесення. Чи мiг я знати про це, бiгаючи у свою 112-ю школу з англiйським ухилом, чи ж — сидячи в генделику «Три пiвнi» з Дмитриком (чи мiг вiн знати тодi, що шукатиме йєтi?)… I якщо все рано чи пiзно закiнчується, хто може знати, як це зробити краще? Я не помiтив, як iз мене вирвався гортанний звук, що нагадував ритуальний спiв племенi майя. А, може, етрускiв… Чи ескiмосiв, якi заклинають морських котикiв.

…Чорнi плавцi утворили коло й повiльно заковзали довкруж мене. Це було схоже на карусель, i я навiть не мiг порахувати, скiльки приятелiв у мене з’явилось. Якоїсь митi я побачив велике порожнє око — чорне i блискуче, нiби кремiнь. Якби це були собаки, вони б обов’язково постаралися мене обнюхати, але акули — iншi створiння: вони все знають заздалегiдь. Навiть перебуваючи за сотнi кiлометрiв вiд мене, вони чули моє серцебиття. А тепер його майже не було чутно, як не було з мого боку нi панiчного бовтання, нi голосного лементу. Я тихо вив їм свою останню сагу й нiколи не бачив вдячнiших слухачiв. Я навiть розслабився. Менi здалося, що «чорноока» готова мене взяти до себе на спину. Коли я був маленький, то засинав, спостерiгаючи за чорним диском платiвки, що оберталась. I зараз, дивлячись на хоровод плавцiв, менi шалено захотiлося спати. Але, незрозумiло яким чином, найпевнiше — iнтуїтивно, я зрозумiв: щойно припиню свою тужливу пiсню, вдячнi слухачi згадають про свої шлунки…

…Потiм… потiм… риби раптом розiрвали коло i зненацька щезли вдалинi. А я побачив на обрiї велику бiлу яхту i зрозумiв, що вже збожеволiв…

Дивне це було вiдчуття! Я був занурений у прострацiю, в нiрвану, моя душа майже вознеслася над суєтою, кружляння риб загiпнотизувало, холод вiдступив — очевидно, спрацювала сила медитацiї. I раптом я знову поринув у реальний шум i гамiр: мене витягали на борт великої яхти якiсь засмаглi люди. Вони зняли з мене одяг, укрили пледом, влили в горлянку щось спиртне. Ноги мої тремтiли, колiна пiдгинались, як у новонародженого оленя. Я звалився на гарячi дошки, але мене пiдхопили пiд руки i внесли в каюту. Ближче до носа яхти на палубi я помiтив величезну рибину й вiдразу впiзнав у нiй свою «чорнооку». Кiлька матросiв розпанахували їй черево гострими ножами. Око так само дивилося на мене, воно трохи потьмянiло, не блищало, як у водi, але було таким самим порожнiм i чорним — як вхiд у нору. Голова риби хилиталася, леза рухались уздовж черева, на брезент виповзали й клубочилися змiї кишок. Я не мiг витримати цього видовища. От тобi й «ключi вiд свiту»… Усе закiнчилося.

Пiзнiше господар яхти, мальтiєць, розповiв, що спочатку з борту побачили зграю