Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

У морi, як з’ясувалось, я провiв двi доби. Коли я лежав у шпиталi Хамруна, до мене приходили кореспонденти. Але говорив я неохоче, i мальтiйськi газети обiйшлися невеликими замiтками в рубрицi «Подiї». Я хотiв, щоби про мене якнайскорiше забули. Ночами менi снилися риби, що не зачепили мене. I довго переслiдувала зiниця «чорноокої»…

…Вiдтодi я нiчого не сприймаю як знаки долi. Iнакше кожен мiй крок перетворився б на нав’язливу iдею. Там, у морi, я пережив емоцiї набагато сильнiшi, нiж можу описати на паперi чи оповiсти психiатровi. Я би сказав, що це була бiблiйна пригода. Iнакше звiдкiля з’явилася ця любов на просторах вiдкритого моря, у хвилини, коли природнiше було б верещати вiд жаху? I «постала зi сну» риба, яка привернула увагу моїх рятiвникiв i принесла себе в жертву? I «кiно» мого життя, що стрiмко прокручувалося на екранi неба? Iнодi Бог, якщо вiн, звiсно, iснує, чинить дивнi речi: замiсть того, щоб рятувати направду вартiсного, дарує життя якомусь непотребовi. I в цьому, як на мене, немає справедливостi: випадково винагороджений слюсар збожеволiє, ламаючи голову над своїм призначенням, а водночас у якомусь паралiзованому хлопчиковi помре генiй…

***

— Це була велика бiла акула — Carcharodon carcharias, — задумливо вимовив Еджiдiо, коли я закiнчив свою оповiдь (зiзнаюся, що описав я все трохи не так, як було насправдi, — моя розповiдь була бiльше схожа на гумореску. Не буду ж я псувати настрiй своїм друзям якимись «страшилками»!). — Тобi дуже пощастило, Майкле. Якби ти знав про цих тварюк бiльше, ти б збожеволiв вiд страху.

Ми сидiли навколо вогнища, густий вечiр уже огорнув острiв. Пора було повертатися додому.

— Отже, Майкл мiг загинути? — очi Марiї де Пiнта розширились, у них танцювали язички полум’я.

— Взагалi про акул побутує багато хибних чуток, — сказав Ед. — Хоча бiла вважається найлютiшим хижаком. На людей вони нападають лише в надзвичайних випадках, хiба що дуже голоднi. Мабуть, твоя встигла поласувати чимось iншим. До того ж у цих риб є здатнiсть довго тримати їжу в шлунку неперетравленою.

— Жах який! — зойкнула Сiбiлла й нiби ненароком пригорнулася до його плеча. — Але вона могла б заковтнути Майкла — до наступної здобичi…

— Я гадаю, що Майкл просто приспав акул своїми сповiльненими рухами. Таке буває. До речi, на кiнчику акулячого рила мiстяться так званi «ампули лорiнзiнi». I якщо бiлу повiльно погладити по носi — вона засинає i навiть може перевернутися на спину…

— Менi це не спало на думку… По-моєму, настав час збиратися, — сказав я.

Ми загасили багаття, склали порожнi пляшки й бляшанки з-пiд пива у пластиковi пакети i спустилися до яхти. З берега виднiлися кам’янi мури Валлетти i Флорiани, трохи вiддалiк жменею вогнiв розсипався розважальний район Пачевiль. Усе було занадто бутафорське, наче декорацiї до фiльму «Гладiатор», що його, до речi, знiмали саме тут. Я раптом подумав, що смак картоплi, риби й овочiв зовсiм iнший, що вiн не виправдав моїх райдужно-ностальгiчних спогадiв. А Еджiдiо-акула зовсiм несподiвано обманув надiї Сiбiлли, задивляючись на непоказну Марiю де Пiнта, а я не справдив очiкувань Марiї де Пiнта, бо весь вечiр просидiв на каменях, то розпалюючи багаття, то накриваючи стiл, то догоджаючи Сiбiллi. А загалом я обдурив їх усiх, цих милих i добрих людей, моїх друзiв — тому що менi вже нiколи не бути таким, яким мене знали iншi. I ще тому, що я думав про жiнку, яка приїхала здалеку.

Коли ми вiдчалили, я зрадiв вiд згадки про те, що завтра — робочий день, i я зможу перечитати ще кiлька абзацiв iз книжки.

Ми наближалися до вогнiв пристанi, й менi треба було щось збрехати Марiї, аби вона не потягла мене до себе. Я тихенько запропонував Едовi зайти до Аль Венетто i пропустити по чарцi-другiй абсенту. Вiн не заперечував. Тому, причаливши, ми просто поставили своїх дам перед фактом: нам ще необхiдно залагодити «одну дуже важливу справу», i, поки вони невдоволено чмихали, ми впiймали на трасi до Зуґрiї таксi.

— Ти зайдеш хоча б завтра? — проказала Марiя де Пiнта, тримаючись за дверцята.

Я почувався останнiм цинiком i покидьком, та все-таки холодно вiдповiв:

— Якщо матиму час, дорогенька, — i похапцем чмокнув її в прохолодну щоку.

Таксi рвонуло в нiч, а ми з Едом вiдразу «проголосували» наступне авто. Усе було якось не так.

Зате через годину картина змiнилася. Ми сидiли, пили пекучий абсент (узагалi-то Аль нiколи не виставляв абсент на вiтрину бару, а тримав його тiльки для своїх), i нашi голоси тонули в гаморi таких самих напiвп’яних одкровень.

— Свiт став занадто правильним, хай йому грець! У ньому не можна напитися досхочу i горлати пiсень. У ньому замало квiтiв i забагато сумних облич, що замкнулись у собi! — кричав менi через стiл Ед. — Ось ти, ти чого-небудь хочеш по-справжньому?

Я задумався. Ед менi двоївся в очах.

— Хочу, щоб усi дали менi спокiй, — вiдповiв я.

— Це i є помилка. Хiба цього ти хотiв рокiв двадцять тому?

— Мабуть, нi… — я клацнув запальничкою, закурив i долив у чарки абсенту. Дурман оповивав мене щодалi щiльнiше.

— Тебе любить така жiнка! — Ед навiть стис кулаки. Я не мiг зрозумiти, що вiн знайшов у Марiї де Пiнта.

— Яка? — менi було цiкаво довiдатися, що бачить у нiй Еджiдiо.

— Хiба ти не помiтив, що вона схожа на Б’янку Борджiа i Джоконду водночас. Ти — тупий осел, Майкле! Ви всi — тупi осли, — вiн рвучко перехилив чарку. — В неї очi фiолетового кольору…

— Лiнзи? — здивовано буркнув я.

— Господи… — застогнав Ед. — Ну чому вона з тобою?!

— Ну, якщо хочеш… Адже я, взагалi… Слухай, Еде… бери її собi. Вона справдi славна дiвчина…

— Нiчого ти не розумiєш, старий… Я зробив їй пару комплiментiв. А вона сказала: «Це — даремно». Да-рем-но! Вона любить тебе.

— Вона менi цього не говорила.

— Нiчого собi! Пiвроку морочиш дiвчинi голову, спиш iз нею i жодного разу її не вислухав? Вона любить тебе. А для мальтiйки, повiр, це подвиг…

— Отже, вона не мальтiйка. Чи — мальтiйка пiсля реiнкарнацiї…

— Ре… чого? А, так… — Ед знову наповнив