Читати книгу - "Коли курява спаде"

Худорлявий китаєць одягнув, як належить, капелюха, поправив чорні окуляри і одним стрибком зіскочив із коня, наступивши на спину Соднам Г'ялцена. Він махнув рукою й декілька десятків охайно вдягнутих солдатів підійшли до нього, відбиваючи крок. Коли туси наблизився до своєї дружини, почувся свист у повітрі — це солдати віддали їм за всіма правилами честь. Після того уповноважений Хуан Чумінь підніс дружині туси подарунки на честь першої зустрічі — шовк, яшму й золото. Дружина туси нагородила його піалою чангу й хадаком жовтого кольору. У той час дівчата також вручили чанг і хадаки китайським солдатам. Лами заграли свою музику.

Уповноважений Хуан пройшов до намету й сів там, а туси спитав у толмача, чи можна вже кликати людей, щоб танцювали.

Толмач сказав:

— Почекайте, уповноважений ще не склав вірш.

Як виявилось, цей китаєць, наш високий гість, був поетом. Однак у нас тут поет не мав би можливості обіймати таку серйозну посаду. Спочатку, коли я побачив, що він напівприкрив повіки, я подумав, що він сп'янів серед такої кількості їжі й дівчат.

Однак пан Хуан, посидівши трохи із закритими очима, раптом відкрив їх і заявив, що вірш — готовий. Потім він у піднесенні додивився виступ дівчат, які танцювали й співали, а коли прийшов час виходити ламам із своїми нудними ритуальними танцями, він позіхнув і, підтримуваний солдатами, пішов курити. Вони так і сказали, що уповноваженому потрібно покурити й збадьоритись. Це завдало удару по піднесенню лам, і вони відразу ж уповільнили свої ритмічні кроки. Однак живий будда з монастиря Міньчжулінг, якому нелегко дісталась ця можливість, махнув рукою, і на підготовлений для танців майданчик винесли[39], високо тримаючи, вишитий образ Будди Шак'ямуні. У повітрі почулося коротке гудіння — це всі люди впали ницьма у молитовному поклоні.

Туси сказав до дружини:

— Живий будда старається з усіх сил.

— Еге ж, — відповіла мати. — Якщо знати це раніше, то все було б не так.

Батько на це жваво засміявся й сказав:

— На жаль, людей, які це розуміють, не так і багато.

— Можливо, коли вони зрозуміють це, буде вже запізно.

Живий будда в кришталевих окулярах підійшов привітатись, при цьому вираз на його обличчі був дещо неприроднім. Тоді батько узяв його за м’яку товсту руку й сказав:

— Ми збираємось поквитатись із туси Вангбо, тож почитай за нас молитви як належить, щоб ми залишились непереможеними.

Обличчя живого будди, який багато років зазнавав холодного ставлення, миттю зашарілося.

— Завтра я пришлю людей із пожертвою, — сказав батько.

Живий будда склав руки перед грудьми, прохаючи дозволу піти.

У наметі ж місце поряд з уповноваженим Хуаном зайняли замість його солдатів наші дівчата, тож очі уповноваженого блищали, мов у нічної тварини.

Останнім заходом у той день було фотографування.

Коли вся наша родина всілась навколо уповноваженого Хуана, я раптом помітив, що старший брат не повернувся. Виявилося, що він іще в дорозі, адже супроводжує військовий вантаж — рушниці, автомати й патрони.

Фотографом був толмач, якого у наш час назвали б перекладачем. Однак ми тоді називали людей, які могли перетворювати одну мову на іншу, толмачами. Батько узяв мене на руки, пан Хуан сів посередині, а мати — на другому кінці. Це було перше фото в історії нашої родини. Зараз я думаю, що техніка фотографування прийшла в наші місця саме вчасно, ніби спеціально, щоб залишити на пам'ять чітку картинку наших останніх днів. Однак тоді ми все це сприймали як початок етапу ще більшого процвітання нашого роду. У ті часи мої батько й мати зазвичай були жваві, однак фотографія ніби скувала нас, ніби доля вже тоді вирішила, що ці персонажі незабаром зникнуть. Ось подивіться, батько на фотографії — ні живий, ні мертвий. І не подумаєш навіть, що він тоді кипів намірами зацідити раптом кулаком у нашого сусіда-кривдника. А він до певної міри був людиною, що любить помахати кулаками, коли схоче.

Через декілька днів прибув і мій старший брат, який супроводжував щойно куплені боєприпаси.

На величенькому клаптику землі біля замку, який і кінь за один раз не перебіжить, цілими днями стояла жовта курява, оскільки він перетворився на навчальний плац нашої родини. Регулярні військові, яких привіз із собою уповноважений Хуан, виконували роль суворих інструкторів. Варто було тільки комусь із них загорлати наказ, як наші люди починали, вигукуючи гасла, крокувати задерев’янілими ногами й шикуватись у квадрат, щоб іти в атаку. Звичайно, вони ще не мали чіткої мети, а тільки, голосно вигукуючи гасла, здіймали клуби жовтої куряви, йдучи до кінця майданчика, а потім так само голосно й у жовтій куряві повертались назад. Це