Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кобзар, Шевченко Т. Г. 📚 - Українською

Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

482
0
14.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кобзар" автора Шевченко Т. Г.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 106
Перейти на сторінку:
бу­де тан­цю­вать.

Недолю співаю ко­зацько­го краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім роз­ка­зать,

Щоб і діти зна­ли, вну­кам роз­ка­за­ли,

Як ко­за­ки шлях­ту тяж­ко по­ка­ра­ли

За те, що не вміла в добрі па­ну­вать.

 

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

Текла, тек­ла та й ви­сох­ла.

Степи зе­леніють;

Діди ле­жать, а над ни­ми

Могили синіють.

Та що з то­го, що ви­сокі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щи­ро не зап­ла­че,

Ніхто не зга­дає.

Тілько вітер ти­хе­сенько

Повіє над ни­ми,

Тілько ро­си ра­не­сенько

Сльозами дрібни­ми

Їх уми­ють. Зійде сон­це,

Осушить, пригріє;

А уну­ки? їм бай­ду­же,

Панам жи­то сіють.

Багато їх, а хто ска­же,

Де Гонти мо­ги­ла,

Мученика пра­вед­но­го

Де по­хо­ро­ни­ли?

Де Залізняк, ду­ша щи­ра,

Де од­по­чи­ває?

Тяжко! важ­ко! Кат па­нує,

А їх не зга­да­ють.

 

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

І день, і ніч гвалт, гар­ма­ти;

Земля стог­не, гнеться;

Сумно, страш­но, а зга­даєш -

Серце усміхнеться.

 

Місяцю мій яс­ний! з ви­со­ко­го не­ба

Сховайся за го­ру, бо світу не тре­ба;

Страшно тобі бу­де, хоч ти й ба­чив Рось,

І Альту,83 і Се­ну, і там роз­ли­лось,

Не знать за що, крові ши­ро­кеє мо­ре.

А те­пер що бу­де! Схо­вай­ся ж за го­ру;

Сховайся, мій дру­же, щоб не до­ве­лось

На старість зап­ла­кать…

 

Сумно, сум­но се­ред не­ба

Сяє біло­ли­ций.

Понад Дніпром ко­зак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смут­ний, не­ве­се­лий,

Ледве не­суть но­ги.

Може, дівчи­на не лю­бить

За те, що убо­гий?

І дівчи­на йо­го лю­бить,

Хоч ла­та на латі.

Чорнобривий, а не зги­не,

То бу­де й ба­га­тий.

Чого ж смут­ний, не­ве­се­лий

Іде - чуть не пла­че?

Якусь тяж­ку не­до­леньку

Віщує ко­за­че,

Чує сер­це, та не ска­же,

Яке ли­хо бу­де.

Мине ли­хо… Кру­гом йо­го

Мов ви­мер­ли лю­де.

Ані півня, ні со­ба­ки;

Тілько із-за гаю

Десь да­ле­ко сіро­манці

Вовки за­ви­ва­ють

Байдуже! іде Яре­ма,

Та не до Ок­са­ни,

Не в Вільша­ну на досвітки,-

До ляхів по­га­них

У Чер­ка­си. А там третій

Півень заспіває…

А там… а там… Йде Яре­ма,

На Дніпр пог­ля­дає.

 

«Ой Дніпре мій, Дніпре, ши­ро­кий та ду­жий!

Багато ти, батьку, у мо­ре но­сив

Козацької крові; ще по­не­сеш, дру­же!

Червонив ти синє, та не на­поїв;

А сю ніч уп՚єшся. Пе­кельнеє свя­то

По всій Ук­раїні сю ніч за­ре­ве;

Потече ба­га­то, ба­га­то, ба­га­то

Шляхетської крові. Ко­зак ожи­ве;

Оживуть гетьма­ни в зо­лотім жу­пані;

Прокинеться до­ля; ко­зак заспіва:

«Ні жи­да, ні ля­ха», а в сте­пах Ук­рай­ни -

О, бо­же мій ми­лий - блис­не бу­ла­ва!»

 

Так ду­мав, іду­чи в ла­таній сви­тині,

Сердега Яре­ма з свя­че­ним в ру­ках.

А Дніпр мов підслу­хав: ши­ро­кий та синій,

Підняв го­ри-хвилі; а в оче­ре­тах

Реве, стог­не, за­ви­ває,

Лози на­ги­нає;

Грім го­го­че, а блис­кав­ка

Хмару роз­ди­рає.

Іде собі наш Яре­ма,

Нічого не ба­чить;

Одна дум­ка усміхнеться,

А дру­га зап­ла­че.

«Там Ок­са­на, там ве­се­ло

І в сірій сви­тині;

А тут… а тут… що ще бу­де?

Може, ще за­ги­ну».

А тим ча­сом із бай­ра­ку

Півень - ку­куріку!

«А, Чер­ка­си!.. бо­же ми­лий!

Не вко­ро­ти віку!»

 

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

 

 

Задзвонили в усі дзво­ни

По всій Ук­раїні;

Закричали гай­да­ма­ки:

«Гине шлях­та, ги­не!

Гине шлях­та! по­гу­ляєм

Та хма­ру нагрієм!»

Зайнялася Смілян­щи­на,

Хмара чер­воніє.

А най­пер­ша Мед­ведівка

Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілян­щи­на

Кров՚ю підпли­ває.

Горить Кор­сунь, го­рить Канів,

Чигирин, Чер­ка­си;

Чорним шля­хом за­па­ла­ло,

І кров по­ли­ла­ся

Аж у Во­линь. По Поліссі

Гонта бен­ке­тує,

А Залізняк в Смілян­щині

Домаху84 гар­тує,

У Чер­ка­сах, де й Яре­ма

Пробує свя­че­ний.

«Отак, отак! доб­ре, діти,

Мордуйте ска­же­них!

Добре, хлопці!» - на ба­зарі

Залізняк гу­кає.

Кругом пек­ло; гай­да­ма­ки

По пек­лу гу­ля­ють.

А Яре­ма - страш­но гля­нуть

По три, по чо­ти­ри

Так і кла­де. «Доб­ре, си­ну,

Матері їх хи­ря!

Мордуй, мор­дуй, в раю бу­деш

Або еса­улом.

Гуляй, си­ну! ну­те, діти!»

І діти май­ну­ли

По го­ри­щах, по ко­мо­рах,

По льохах, усю­ди;

Всіх ук­ла­ли, все заб­ра­ли.

«Тепер, хлопці, бу­де!

Утомились, од­по­чиньте».

Улиці, ба­за­ри

Крились тру­пом, пли­ли кров՚ю.

«Мало кля­тим ка­ри!

Ще раз тре­ба пе­ре­му­чить,

Щоб не повс­та­ва­ли

Нехрещені, кляті душі».

На ба­зар зби­ра­лись

Гайдамаки. Йде Яре­ма,

Залізняк гу­кає:

«Чуєш, хлоп­че? хо­ди сю­ди!

Не бійсь, не зля­каю».

«Не бо­юся!» Зняв­ши шап­ку,

Став, мов пе­ред па­ном.

«Відкіля ти? хто ти та­кий?»

«Я, па­не, з Вільша­ни».

«З Вільша­ної, де ти­та­ря

Пси за­мор­ду­ва­ли?»

«Де? яко­го?»

«У Вільшаній;

І ка­жуть, що вкра­ли

Дочку йо­го, ко­ли знаєш».

«Дочку, у Вільшаній?»

«У ти­та­ря, ко­ли зна­вав».

«Оксано, Ок­са­но!» -

Ледве ви­мо­вив Яре­ма

Та й упав до­до­лу.

«Еге! ось що… Шко­да хлоп­ця,

Провітри, Ми­ко­ло!»

Провітрився. «Батьку! бра­те!

Чом я не сто­ру­кий?

Дайте но­жа, дай­те си­лу,

Муки ля­хам, му­ки!

Муки страш­ної, щоб пек­ло

Тряслося та мліло!»

«Добре, си­ну, ножі бу­дуть

На свя­теє діло.

Ходім з на­ми у Ли­сян­ку

Ножі гар­ту­ва­ти!»

«Ходім, ходім, ота­ма­не,

Батьку ти мій, бра­те,

Мій єди­ний! На край світа

Полечу, дос­та­ну,

З пек­ла вир­ву, ота­ма­не…

На край світа, па­не…

На край світа, та не най­ду,

Не най­ду Ок­са­ни!»

«Може, й най­деш. А як те­бе

Зовуть? я не знаю».

«Яремою».

«А прізви­ще?»

«Прізвища не­має!»

«Хіба бай­ст­рюк? Без прізви­ща

Запиши, Ми­ко­ло,

У реєстер. Не­хай бу­де -

Нехай бу­де Го­лий,

Так і пи­ши!»

«Ні, по­га­но!»

«Ну, хіба Бідою?»

«І це не так».

«Стривай ли­шень,

Пиши Га­лай­дою».85

Записали.

«Ну, Га­лай­до,

Поїдем гу­ля­ти.

Найдеш до­лю… а не най­деш…

Рушайте, хлоп՚ята».

І Яремі да­ли ко­ня

Зайвого з обо­зу.

Усміхнувся на во­ронім

Та й зно­ву у сльози.

Виїхали за ца­ри­ну;86

Палають Чер­ка­си…

«Чи всі, діти?»

«Усі, батьку!»

«Гайда!»

Прос­тяг­ла­ся

По діброві по­над Дніпром

Козацька ва­та­га.

А за ни­ми коб­зар Во­лох

Переваги-ваги

Шкандибав на ко­ни­ку,

Козакам співає:

«Гайдамаки, гай­да­ма­ки,

Залізняк гу­ляє».

 

Поїхали… а Чер­ка­си

Палають, па­ла­ють.

Байдуже, ніхто й не гля­не.

Сміються та ла­ють

Кляту шлях­ту. Хто ба­ла­ка,

Хто коб­за­ря слу­ха.

А Залізняк по­пе­ре­ду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку ку­рить,

Нікому ні сло­ва.

А за ним німий Яре­ма.

Зелена дібро­ва,

І тем­ний гай, і Дніпр ду­жий,

І ви­сокі го­ри,

Небо, зорі, доб­ро, лю­де

І лю­теє го­ре -

Все про­па­ло, все! нічо­го

Не знає, не ба­чить,

Як уби­тий. Тяж­ко йо­му,

Тяжко, а не пла­че.

Ні, не пла­че: змія лю­та,

Жадна ви­пи­ває

Його сльози, да­вить ду­шу,

Серце роз­ди­рає.

«Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте го­ре;

Змийте йо­го… тяж­ко! нуд­но!

І синього мо­ря,

І Дніпра, щоб ви­лить лю­те,

І Дніпра не ста­не.

Занапастить хіба ду­шу?

Оксано, Ок­са­но!

Де ти, де

1 ... 13 14 15 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар, Шевченко Т. Г.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кобзар, Шевченко Т. Г."