Читати книгу - "Оформляндія або Прогулянка в Зону"

Є i свiтлi моменти: взимку завжди можна зробити чай, навiть коли у флязi порожньо, навiть на зупинцi, коли холодний i голодний вилiз iз Зони. Можна натопити пару казанiв снiгу: жижа буде брудна й огидна, навiть гартований нефiльтратами болотних калюж шлунок вiдмовиться приймати її всередину. Але можна. Я тодi накалатав собi гiвна, зняв змоклi пiд нiагарою мокрого снiгу боти, залiз у спальник просто на зупинцi i вирубився мертвим сном натомленого туриста. Снилися найтеплiшi ковдри свiту i прийшов я до тями вiд дирчання маршрутки. Вона прибуває з точнiстю до хвилини: рiвно о 05:46 пiдпливає на зупинку спасiнням i Божою милiстю. Зараз подирчить секунд п'ять i звалить звiдси. I я вилажу зi спальника, забиваю на взуття, забиваю на шкарпетки i як заправський босяк ломлюся за нею снiгами. В цей момент пiдходять мєнти i бачать, як два біча бiжать за бiлим транспортером, в зубах тримаючи спальники. Встигли. Не знаю, що їм сказав водiй, чого нас не зняли з рейсу i не почали шмонати, в мене не було навiть часу про те подумати: я вирубився через п'ять секунд пiсля падiння в м'яке крiсло, в омрiяний, прогрiтий салон.

Це телепорт. Ось ти, похмурий, нужденний i затраханий нiчним переходом повзеш на вихiд. Ось пiдходиш до засцяної зупинки. Ти млiєш вiд радостi. У нескiнченних хуртовинах i заметах, серед бiлоснiжних снiгiв, потовчених вiдбитками вовчих лап, тонуть страхи i смуток. I коли тебе хапатиме трясця пропасницi, коли провалишся до схололого земного ядра тривожних снiв — прийде порожнеча. Химери, якi вовтузилися в головi, покинуть тебе i думки вiдлетять до галасливих проспектiв i п'ятничних заторiв великих мiст. Прийде пусто-порожньо i одна цятка, в яку втичитимеш. Одна цятка серед мiрiад яскравих зорь на нiчному небi. I це буде ще один ресет. Ти повернешся в Київ, а люди рухатимуться швидше. Ти плаватимеш у вимiрi вповiльнених темпiв. Три доби ти звикатимеш до шалено-мiських ритмiв. Ти прийдеш додому i заснеш цiлковито щасливою людиною. Нiщо не тривожитиме твоїх снiв.

Polesian Zen

Я стою на автостанцiї у кутку бiля смiттярки. Так мене не помiтить наряд i не затримає за палiння у громадських мiсцях. Накрапує дрiбний дощ. Iнодi вiн перетворюється на снiг, потiм — знову на дощ. Сiмнадцять-тридцять i вона не прийшла. Я перетворююся з людини, яка йде в Чорнобильську Зону в компанiї, на людину, яка йде туди сама.

Цього разу зi мною маленький наплiчник i нiхто не тицяє пальцем, гикаючи про туриста, сталкера i екстремала. Я в кросiвках, яскравому помаранчевому светрi i люди думають, що їду в Iванкiв до родичiв.

Я неспiшно виконую всi обов'язковi обряди: купую в «Сiльпо» колу i два бутерброди у фiрмовому фасуваннi. Я шукаю тi, що полежали на вiтринi два днi i тепер на них знижка у п'ятдесят вiдсоткiв. Я не боюся продуктiв. Я п'ю воду з кабельної каналiзацiї, болiт i дощових калюж, тому старими бутербродами отруїтися не можу в принципi.

Купую квиток. Рейс номер 4432, Київ—Губин. Прибуття о двадцятiй сорок п'ять, але доїдемо ранiше. В салонi буде темно i до кiнцевої зупинки лишуся тiльки я. У маршрутчика тихо гратиме росiйська попса. У мене колись був квиток номер 5000 на цей самий рейс.

Водiй мовчатиме, а темрява спадатиме на лiсосмуги, поля i на блiдi води звивистих рiчок. Я втичитиму на зарево i рахуватиму зорi, якi повiльно проступатимуть крiзь м'якi фiолети вечiрнього неба. Втичитиму на поодинокi чаклунськi вежi водонапiрок, скелети колгоспiв i села, назви яких вiдразу забуду. Загрузну у нотах тишi i чекатиму моменту, щоб порушити закон: пролiзти крiзь дрантя колючого дроту, пожалитися голками болю i спогадiв, отрутою мародерського матюччя i браконьєрських гомонiв. Отрутою життя.

Все це буде неодмiнно, та зараз — останнiй ритуал i сакрум: туалет на автостанцiї. Тих, хто показує квиток на рейс — пускають на шару. Причому, сходити можна один-єдиний раз i на входi на квиток ставлять помiтку: за цим квитком ти вже срав. Малюють какашку. Туалетний папiр лежить поряд iз контролеркою. I якщо вiдриваєш, то не багато — iнакше вона матюкатиметься. З собою рулон брати не дозволяє. Не менi. Може, я їй не подобаюся. Зрештою, кому може сподобатися людина, якiй приспiчило на автостанцiї?

Воду набирати суворо заборонено. Навiть об'яву на листочку роздрукували. На пiдставцi бiля крану лежить мило. Про нього нiчого не написано, але воду колись я набирав — не було грошей на мiнералку, а попити кортiло. Контролерка кричала, а я заливав воду у пляшку з-пiд коли.

До води далеко. Нiколи не рахував точно. Але, повiльним кроком вiд Губина до Кам'янки йти пiвтори години. Потiм — вiдпочити хвилин тридцять на покинутiй зупинцi. Це вже Зона. Далi — годину топати до траси, потiм — ще годину до Ямпiльського Магiстрату: облаштованої хати з диваном, пiчкою, килимами i бортовим журналом вiдвiдувань. Кожного разу я пишу в ньому: «Спасибо ямпольському магистрату за образцовый уголок благоустройства». Менi це здається оригiнальним закосом пiд урочисту мову з'їздiв Компартiї. Ну а потiм — ще хвилин двадцять до води. Треба перейти черевачеський мiст i не проґавити мiсце, де закiнчується чорно-бiлий бортик. За ним легко спуститися до Ужа. Коли набираєш воду пiд мостом i над тобою проїздить машина — крiзь щiлини видно жовте свiтло фар. Вода холодна, баламучу її флягою i разом з водою набираю пiсок. У фляги товста горловина i я колись її викину. Краще брати пластиковi пляшки.

Менi подобається смак Ужа: гiркий, але не такий металевий, як на пристанi Прип'ятi. В рiчцi бiля залізничного мосту вода трохи смачнiша, нiж на затоцi Старiк, але не така чиста, як з Вереснi — там вона просто смачна. Струмок в Копачах рудого кольору i коли заварюєш чай, краще додати бехерiвки, вона перебиває присмак iржi.

Зараз у мене з води тiльки банка «Пепсi» у дерматиновому футлярi з логотипом «Пепсi». Як матрьошка. Коли я хочу порадувати того, кого беру з собою в Зону — раптово