Читати книгу - "Сповідь"

Полишивши цю працю, я деякий час не знав, до чого мені взятися, і цей проміжок бездіяльності виявився для мене згубним, дозволивши моїм міркуванням звернутися на мене самого, за відсутністю іншого предмета, який би міг мене зацікавити. У мене більше не було планів на майбутнє, які могли б захопити мою уяву, у мене навіть не було можливості складати їх, бо моє сучасне становище здійснювало всі мої мрії. Нових бажань не виникало, а серце моє все ще залишалось порожнє. Цей стан був тим жорстокішим, що я не бачив нічого кращого. Я зосередив найніжнішу свою прихильність на одній жінці, яка подобалася мені й відповідала мені взаємністю. Я жив з нею, ні в чому себе не обмежуючи, і так, як мені хотілося. А проте таємна сердечна туга не покидала мене ні поряд з нею, ні на відстані. Володіючи нею, я відчував, що вона все ще не моя, і сама лише думка про те, що я для неї – не все, робила те, що вона була для мене майже нічим.

У мене були друзі обох статей, до яких я був прив’язаний почуттям найчистішої дружби і найглибшої поваги, я розраховував на цілковиту взаємність з їхнього боку, і мені навіть не спадало на думку засумніватися в їхній щирості. Тим часом ця дружба була для мене радше мукою, ніж радістю, через те, що вони наполегливо і навіть підкреслено суперечили всім моїм смакам, схильностям і моєму способу життя, тож бувало досить дати їм зрозуміти, що мене цікавить щось, що не має стосунку до них, як вони відразу ж об’єднувалися проти мене, щоб змусити мене від цього відмовитись. Цей наполегливий контроль усіх моїх вчинків, тим більше несправедливий, що я не тільки не заперечував проти їхніх вчинків, але навіть не розпитував про них, став мені до того обтяжливим, що я вже не міг без остраху розкривати їхні листи до мене, і зміст цих листів дуже часто виправдовував мої страхи. Я визнавав, що всі ці люди, які були молодші за мене і самі дуже потребували уроків, що ними сипали переді мною, не мали права поводитися зі мною, як з дитиною. «Любіть мене, як я люблю вас, – говорив я їм, – і не втручайтесь у мої справи, як я не втручаюсь у ваші, – ось усе, про що я вас прошу». Якщо одне з цих прохань і було виконане, то, в усякому разі, не друге.

У мене з’явилося окреме житло в чарівній місцевості, там я був сам собі пан і міг жити на свій лад, ні перед ким не звітуючи. Але це житло накладало на мене і деякі обов’язки, хоч і приємні, але неминучі. Вся моя свобода була уявною, я не діставав наказів, але зате поневолював свою волю. У мене не було жодного дня, коли, прокидаючись, я міг би сказати собі: я проведу цей день так, як мені захочеться. Мало того, я залежав від розпоряджень пані д’Епіне, але я залежав і від публіки та непроханих гостей, що було набагато нестерпніше. Внаслідок того, що я оселився недалеко від Парижа, до мене щодня приходили юрми нероб, які, не знаючи, що робити зі своїм часом, безсовісно відбирали у мене мій. Тієї хвилини, коли я найменше чекав цього, мене без жалю відривали від справи, і рідко мені траплялося скласти приємні плани на день так, щоб хтось не прийшов і не лишив од них каменя на камені.

Коротше кажучи, не знаходячи справжньої радості серед утіх, яких я найбільше бажав, я повертався думкою до ясних днів своєї юності і часом вигукував зітхаючи: «О, це зовсім не те, що було в Шарметі!»

Спогади про минулі періоди мого життя привели мене до роздумів про те, чого я досяг тепер. Я бачив себе вже на схилі віку жертвою болісної хвороби; можливо, вже недалекий і кінець мого земного шляху, а тим часом я ще не зазнав цілком майже жодної з тих утіх, яких прагло моє серце, не давав волі палким почуттям, які, я це знав, збереглися в ньому, не натішився п’янкою хтивістю, владну присутність якої відчував у своїй душі і яка, не маючи предмета обожнювання, залишалася пригніченою і могла знайти собі вихід тільки в зітханнях.

Як могло трапитися, що, маючи з природи чутливу душу, для якої жити – означало кохати, я досі не міг знайти собі справжнього, відданого мені друга, притому що відчував себе створеним для дружби? Як могло трапитися, що, обдарований такою палкою чуттєвістю і серцем, пронизаним коханням, я ні разу в житті не спалахнув пристрастю до когось? Я згорав од потреби кохати і, ніколи не маючи можливості задовольнити її повною мірою, бачив, як наближається моя старість, і думав, що помру, так і не встигши пожити.

Ці сумні, але зворушливі роздуми змушували мене замикатися в собі із жалем, не позбавленим приємності. Мені здавалося, що доля в боргу переді мною і чогось мені не додала. Навіщо було народжуватися з винятковими здібностями, якщо вони залишаться до кінця мого життя без застосування? Почуття своєї внутрішньої гідності, породжуючи усвідомлення цієї несправедливості, до деякої міри винагороджувало мене за неї; я плакав, і мені було втішно давати волю сльозам.

Я поринав у ці роздуми в найкращу пору року, у червні місяці, у тіні оновлених лісів, під солов’їний спів і дзюрчання струмків. Все занурювало мене в ту спокусливу млість, для якої я був народжений, але від якої повинен був назавжди звільнити мене суворий і різкий тон, засвоєний мною в період вирування почуттів. На своє лихо, я згадав обід у Тунському замку і свою зустріч з двома чарівними дівчатами – тієї самої пори року і в місцевості, схожій на ту, де я був тепер. Цей спогад, якому невинність надавала особливої краси, викликав інші, подібні до нього. Незабаром навколо мене зібралися всі милі образи моєї юності: мадемуазель Галлей, мадемуазель Ґрафенрід, мадемуазель де Брей, пані Базиль, пані де Ларнаж, мої гарненькі учениці і навіть моя чарівна Джульєтта, яку моє серце не змогло забути. Я побачив себе, оточеного цілим сералем гурій – моїми колишніми знайомими, гарячий потяг до яких не був для мене новим почуттям. Моя кров завирувала, посивіла моя голова пішла обертом – і ось наш статечний женевський громадянин, наш суворий Жан-Жак мало не в сорок п’ять років раптом знову