Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

А ще вони казали: «Він прийшов по омари. Коли він пірне, котрась із нас спіймає його. Це не дід, якого ми вчора з'їли, ликавий і висхлий за довгий вік, і не той молодик, що мав надто тверді м'язи; він м'якенький, такий м'якенький, що розтане в горлі, перше ніж попаде в живіт. Коли він пірне, ми всі кинемось на нього, і котрась одна, щаслива, спіймає його і вмент проковтне: один укус, один ковток, і хлопчик опиниться в животі най-щасливішої з нас».

А Кейківаї, Дитя Води, нишком підслухав їхню балачку, бо знав акулячу мову; і звернувся він тією мовою з молитвою до акулячого бога Моку-Галії, і акули чули ту молитву, і помахували одна одній хвостами, і підморгували своїми котячими очима, що, мовляв, розуміють його. А він сказав: «Я зараз пірну по омари для короля. І ніякої біди мені не буде, бо акула з найкоротшим хвостом — моя приятелька й захистить мене».

З цими словами він підняв брилу застиглої лави й кинув у воду; голосно плеснувши, вона впала за двадцять футів убік. Сорок акул попливло на той плескіт, і, поки вони похопилися, що схибили, хлопець досягнув дна й виплив назад з ситим омаром для короля, омаром вагіне, повним яєць.

«Га! — вигукнули розлючені акули, — Серед нас є зрадниця. Той смачний хлопчак, той ласий шматочок сам сказав, котра з нас урятувала його. Ану, поміряймося хвостами!»

Так і зробили; вони стали в довгий ряд, одна коло одної, і короткохвості намагались обдурити інших, витягалися, щоб здаватись довшими, а довгохвості також дурили одна одну й витягалися, щоб їх часом хто не обдурив. І всі вони страшенно розсердились на ту, яка мала найкоротший хвіст, і накинулись на неї з усіх боків, і зжерли її, що й сліду не лишилося.

І знов акули почали чекати, щоб Дитя Води пірнув у воду, і знов почули, як він молився акулячою мовою Моку-Галії і сказав: «Акула з найкоротшим хвостом — моя приятелька й захистить мене». І Дитя Води знов шпурнув брилу застиглої лави, цього разу на двадцять футів у протилежний бік. Акули кинулись на плескіт і з поспіху наштовхувались одна на одну, збивали хвостами піну, нічого не бачили й гадали, що котрась інша ковтає ласий шматок. А Дитя Води знов виліз із ситим омаром для короля.

І тридцять дев'ять акул заходилися міряти хвости і зжерли ту, в якої хвіст виявився найкоротший, і їх стало тридцять вісім. А Дитя Води й далі їх дурив таким самим способом, і акули робили те, що я вже тобі казав, і за кожну акулу, яку з'їдали інші акули, на кручі з'являвся ситий омар для короля. Звісно, акули сварилися й сперечались, коли доходило до хвостів, але мірялися вони справедливо й чесно, бо коли їх лишилося тільки дві, то це справді були найбільші з усіх сорока.

І Дитя Води знов заявив, що акула з найкоротшим хвостом — його приятелька, обдурив тих двох останніх, ще раз шпурнувши брилу лави, і знов витяг омара. Кожна з акул запевняла, що в другої хвіст коротший, вони затіяли бійку, намагаючись з'їсти одна одну, і та, що з довшим хвостом, перемогла…

— Стривай, о Когокуму! — перебив я. — Ти забув, що та акула вже…

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — не дав він докінчити мені. — І це правда. Їй довго довелося їсти тридцять дев'яту акулу, бо в животі тридцять дев'ятої акули було вже дев'ятнадцять інших акул, а в животі сорокової також було дев'ятнадцять акул, яких вона з'їла, і вона вже не мала такого апетиту, як на початку. Але не забувай, що то була дуже велика акула.

Отож їй так довго довелося їсти ту акулу і дев'ятнадцять інших, які були в животі тієї акули, що вона ще не скінчила й до смерку, коли люди Вайгее пішли додому з омарами для короля. І що ти думаєш? Чи не знайшли вони вранці на березі мертву акулу, яка репнула від того всього, що з'їла?

Когокуму замовк і хитро подивився на мене.

— Стривай, о Лакано! — спинив він слова, що вже були в мене на язиці. — Я знаю, що ти ще скажеш. Скажеш, що я не бачив цього навіч, а тому й не знаю, чи воно все не вигадане. Але я таки знаю і можу тобі довести. Батько мого батька знав онука того чоловіка, що доводився дядьком батькові хлопчика. Крім того, он на тій кручі, куди я показую пальцем, стояв Дитя Води і звідти пірнав. Там багато омарів. Я сам ловив їх. І часто бачив там акул. І там на дні, я бачив і рахував, є тридцять дев'ять лавових брил — їх накидав той хлопчак так, як я тобі розповідав.

— Але… — почав я.

— Га! — перебив він. — Глянь! Поки ми гомоніли, риба знов почала клювати.

Старий показав на три бамбукові тички, які шалено підстрибували сторчма на воді: то на гачки спіймалася риба і рвалася з волосіні. Нахиляючись по весла, він усе ще мурмотів до мене:

— Звичайно, я знаю. Тридцять дев'ять брил лежать там і досі. Можеш сам будь-коли порахувати їх. Звісно, я знаю, і знаю, що це правда.

А КІМОВІ СЛЬОЗИ

У китайському кварталі Гонолулу стояв крик і вереск, але не скидалося на якийсь скандал. Ті, хто його чув, тільки знизували плечима й поблажливо всміхалися — видно, такий галас був для них звичайною подією.

— Що там таке? — запитав у своєї дружини Чін Мо, прикутий до ліжка гострим плевритом; вона, дослухаючись, саме зупинилася на хвилинку біля відчиненого вікна.

— Та нічого немає, то все А Кім, — була відповідь. — Мати знов його лупцює.

Екзекуція відбувалася в садку, що прилягав до задньої частини будинку, на фасаді якого красувалася пишна таблиця: «КОМПАНІЯ А КІМ. УНІВЕРСАЛЬНА КРАМНИЦЯ». Той квадратовий садок, футів з двадцять завдовжки, був справжнім парком у мініатюрі, так хитро влаштованим, що здавався хтозна-яким великим. Там росли карликові сосни й дуби, столітні, а проте