Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

А Кім був не китайський хлопчак такого віку, коли дітям часто перепадає на горіхи. Це йому належала універсальна крамниця «Компапія А Кім», і набув він її на довгорічні заощадження законтрактованого кулі, що виросли в банку до чотиризначної цифри і солідного кредиту. Півсотні літ і зим пролетіли вже над головою А Кіма і в своєму леті зробили його поважним та огрядним. Малий на зріст, він собою нагадував диню, а обличчя мав кругле, як місяць уповні. Шовковий одяг додавав йому гідності, а чорна шовкова ярмулка з червоним ґудзиком посередині — тепер (ой леле!) вона лежала на землі — була така сама, як у всіх багатих і шанованих купців, одпоплемінців А Кіма.

Але тієї хвилини в ньому не видно було й крихти гідності. Весь скорчений, він угинався під градом ударів бамбукової палиці, затуляючи руками обличчя й голову. Коли палиця влучала в суглоби або в лікті, його тіло несамохіть здригалося з болю. Сусіди у вікнах задоволено спостерігали ту сцену.

А та жінка, що завдяки багаторічній практиці так спритно орудувала палицею! їй було сімдесят чотири роки, і вона не здавалася ні на день молодшою. Її тонкі ноги були вбрані в бахматі штани з чорного, цупкого, блискучого шовку. Рідкі сиві коси, скручені вузликом, відслоняли вузький жорстокий лоб. Брови в неї давно вилізли, а маленькі, мов головки у цвяшків, очі були чорні, як терен. Вона страхітливо скидалася на труп. На її висхлих руках, що виглядали з широких рукавів, не було м'язів, і під жовтою, ніби пергамент, шкірою напиналися тільки вузлуваті жили. І від кожного помаху на руках тієї мумії торохтіли, зсуваючись угору і вниз, нефритові браслети.

— На! — пронизливо вигукувала вона, ритмічно вимахуючи палицею і супроводжуючи кожне речення трьома ударами. — Я забороняю тобі розмовляти з Лі Фа. А ти нині стояв з нею на вулиці. Десь годину тому. І простояв рівно тридцять хвилин. Де таке видано?

— Це все проклятущий телефон, — буркнув А Кім, і вона спинилася, щоб почути його відповідь. — Вам сказала місіс Чанг Люсі. Я знаю. Бачив, як вона дивилася на мене. Я звелю забрати телефон. То чортова вигадка.

— Він вигадка всіх чортів разом, — погодилася місіс Тай Фу, знову замахнувшись палицею. — Але він лишиться. Я люблю поговорити з місіс Чанг Люсі телефоном.

— У неї очі — як у десяти тисяч кішок, — сказав А Кім і скорчився, діставши палицею по руках. — А язик — як у десяти тисяч жаб, — додав він, поки настиг новий удар.

— Вона мерзенна, нахабна повія, — заявила місіс Тай Фу.

— Місіс Чанг Люсі завжди була така, — погодився А Кім, як і належало слухняному синові.

— Я кажу про Лі Фа, — поправила його мати й палицею підтвердила свою думку. — Ти знаєш, що вона тільки наполовину китаянка. Її мати була безсоромна каначка. Вона носить спідниці, як ті розбещені жінки гаоле (білих) і корсет, я сама бачила. Де її діти? А вона ж поховала двох чоловіків.

— Один утонув, а другого вбив кінь, — пояснив А Кім.

— Поживи з нею рік, і ти, негідний сину шляхетного батька, радий будеш утонути або загинути під конем.

Приглушений сміх глядачів у вікнах був нагородою за її дотепність.

— Ви самі поховали двох чоловіків, шановна матусю, — насмілився заперечити їй А Кім.

— У мене стало розуму не вийти за третього. А крім того, мої чоловіки померли чесно в ліжку. Їх не вбив кінь і не забрало море. Та яке до цього діло нашим сусідам? Чого ти повинен розповідати їм, що в мене було два чоловіки, чи десять, чи не було жодного? Ти осоромив мене перед людьми, і за це я тебе добре налупцюю.

А Кім витримав зливу ударів, а коли засапана, втомлена мати спинилася, зауважив:

— Я, шановна матусю, завжди наполягав і благав вас, щоб ви били мене в хаті при зачинених вікнах і дверях, а не на вулиці чи в садку…

— Ти назвав ту негідницю Лі Фа Сріблястою Місячною Квіткою, — знову почала місіс Тай Фу з чисто жіночою непослідовністю, але з добрим наслідком, бо змусила сина урвати свою скаргу.

— Це вам сказала місіс Чанг Люсі, — мовив він.

— Мені сказали телефоном, — ухильно відповіла мати. — Я не можу впізнати всі голоси, що розмовляють зі мною тією вигадкою всіх чортів разом.

Дивно, але А Кім навіть не пробував уникнути палиці, хоч міг легко втекти від матері. А вона знаходила все нові й нові причини, щоб додати йому кари.

— Ох і вісляча ж натура! Чому ти не плачеш? Своєю впертістю ти ганьбиш наших предків! Ніколи я не могла ввігнати тебе в сльози. Навіть як ти був маленький. Ну, кажи! Чому ти не плачеш?

Стомившись і засапавшись від натуги, вона кинула палицю й затрусилася, ніби в нервовому нападі.

— Не знаю, — відповів А Кім, занепокоєно дивлячись на матір. — Мабуть, такий уже я вдався. Я зараз принесу стільця, ви сядете, й вам полегшає.

Але мати, злісно пирхнувши, відмахнулась від нього й по-старечому подріботіла садком до будинку. А Кім тим часом підняв ярмулку й заходився пригладжувати вбрання та розтирати синці, відданими очима поглядаючи вслід матері. Він навіть усміхався: можна було подумати, що йому подобається така прочуханка.

Так перепадало А Кімові від самого дитинства, коли він жив ще на високому березі біля одинадцятого порога річки Янцзи. Там народився його батько і ціле своє життя, від ранньої молодості до смерті, працював річковим кулі. Коли він помер, А Кім, ще також молодий, перебрав по ньому цей почесний фах. З давніх-давен, ще з тих часів, про які навіть не збереглося переказів, усі чоловіки в їхньому роді були річкові кулі. За Христа його предки по прямій лінії робили те саме, що й він: біля входу в ущелину зустрічали схожі одна на одну джонки, прив'язували до кожної довжелезну линву, і, залежно від величини джонки, бралося за неї від ста до двохсот чоловік — велика двонога сила. Зігнувшись так, що руки їхні мало не досягали землі, а голови були