Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після того, як вкинула у свій шлунок щось їстівне, просто сіла на балконі й спробувала розставити все на свої місця. Уявила своє життя без Вовки… Жах! Отже, від Вовки я не могла відмовитись. Він? Він ще такий молодий, може забути та зустріти іншу. Адже багато гарненьких, ніжних і струнких. Просто треба дати йому час. Скажімо, до випускного. І я його бабусі обіцяла довести Вовку до інституту. А там звільнюсь зі школи й поїду до рідного міста освоювати економіку, вийду заміж за… Не вийду. Не зможу за кого попало. Але ж і після Макса я не вірила, що здатна буду когось ще полюбити. А де другого на Макса схожого знайти?
Дзвінок у двері збив мої думки. Глянула на годинника – десята вечора, мої учні так пізно не приходять. Я навшпиньки підійшла до дверей і заглянула у вічко. Вовка.
— Соня, я знаю, що ти вдома. Я світло у вікні бачив і тебе на балконі також. Відкривай! Поговорити треба!
— Іди додому, Вова. Я за день утомилася. Поговоримо завтра, – я йому з-за дверей.
— Незручно через двері говорити. І сусіди слухають стопудово. Відкривай. Я не вовк, не з'їм.
— Йди додому!
— Тоді відійди від дверей, я їх виламуватиму, - він розігнався і як грюкне. Мої двері не дуже міцно трималися, а то так затріщали, що я побоялася - висадить. А ще боялася, що Вовка покалічиться. Довелося відчинити.
Вовка пройшов до кімнати, глянув на телевізор, потім на мене. Загорнута в пледі, я здалася йому, мабуть, нещасною.
— Ти що, від мене ховаєшся? На дзвінки не відповідаєш. До школи не йдеш. На грип так довго не хворіють. Чи у тебе інша хвороба?
— Ти оце прийшов на ніч глядячи, щоб дорікати? – спитала я й підняла на нього очі.
— Нє-а. Просто скучив. Думав, може, треба чо?
— Не треба. Нічо! Дякую за турботу, - гордо, а головне – впевнено.
— А поговорити?
— Про що?
— А що, немає тем для базару? – він дивився питально.
— Чудово, давай поговоримо, - я сіла на дивані. Як справи в школі?
— Хреново!
— Знову двійки й ти нічого не розумієш?
— Ні. Навчаюсь я пристойно. Вчителі в шоці. Тільки мене всі дістали. Звинувачують, що ти через мене школу кидати зібралася. Скоро поб’ють.
— Не поб’ють. Ти великий, не ризикнуть, - було не до жартів, але в цій ситуації вирішила що іронія не завадить.
— Їх багато. Я відчуваю провину. Чо в школу не йдеш?
— Я просто хворіла. Ти тут ні до чого.
— Значить, ти не звільнишся? – зрадів юнак.
— Ні. Завтра йду закривати лікарняний. У понеділок уже буду в школі. Вірш вивчив?
— Ага. Тобі тут розказувати чи в школі? - Вовка зробив спробу наблизитись, але я відсторонилася.
— Ти мене боїшся? Даремно. Кого-кого, а тебе я не збираюся кривдити. Тебе хочеться постійно захищати.
— Захисник знайшовся. Одні неприємності.
— Нє-а. Я твоє щастя, Соня Костянтинівно. Просто ти ще цього не зрозуміла. Тобі точно нічого не потрібно? - він діловито пройшов на кухню, позаглядав у шафки, оглянув саркастично холодильник. - Ти будеш піцу?
— А ти збираєшся пекти? - здивовано запитала я, жахаючись від перспективи так довго бути з Вовкою в одній квартирі.
— Ні. Просто замовлю і її привезуть. Класний ресторанчик. Якісно та смачно.
— З якого дива ти почав ходити по ресторанах? – я ловила себе на думці, що веду себе з ним, як мати.
— Ні, я не ходжу. Просто Сашку два тижні підміняв, піцу розвозив містом. Тож і знаю. Сашка – мій друг, - навіщось пояснив Вовка, набрав по телефону номер ресторану й замовив велику піцу.
— Я не настільки голодна, щоб з'їсти велику, - уточнила на всяк випадок.
— Зате я голодний. Будемо вечеряти разом. Ти нічого не готувала, я теж не в дусі стояти біля плити. Втомився за день.
— Ти, може, й ночувати тут зібрався? – я просто шаленіла від його гітлерівських планів.
— А ти проти? Я не заважатиму, - він мило розсівся на дивані й увімкнув телевізор. Починалася чергова серія "Просто Марії". - Сідай, дивитися це мило будемо. Бабуля теж дивиться. До речі, я пропустив, Марію вигнали чи вона сама звалила на свої хліби?
Я знала, що опиратися Вовці – це все одно, що плювати проти вітру: і тобі неприємно, й ніякого толку. Тому вирішила, що варто просто не кипішувати й подивитися, що з цього вийде.
— Як бабуся? - спитала, влаштовуючись на піонерській відстані від Вовки, хоча жах, як хотілося притиснутись до нього й обійняти, як у дитинстві великого плюшевого ведмедя.
— Привіт тобі передавала. Запитувала, чого не заходиш? – спокійно відповів Вовка, не відриваючись від екрану. Начебто спокійний, але я відчувала, що в кімнаті незабаром повітря закипить від недомовок.
— Ти, я сподіваюся, не розповідав їй нічого? - поцікавилася, і фарба сорому вкрила моє обличчя. Як горіли мої бідні щоки! Відчуття – ось-ось спалахнуть.
— Щоб вона мене прибила? Бабуся просила мене, благала, щоб я тебе не кривдив. А я... Але Соня, слово честі, я не хотів тобі зробити погано, - він за секунду подолав відстань, яка нас розділяла, коли ми сиділи в різних кутах дивана, і я опинилася в його сильних і приємних чоловічих обіймах. Вовка навіть не здогадувався, яку мав наді мною владу.
— Ти й не зробив ... погано, - пробелькотіла я й уткнулася йому в сорочку. Крізь її тонку тканину я відчула прискорене серцебиття.
— Хлопці розповідали, що бути з жінкою – це класно, але я не здогадувався, що настільки класно. Може, я чого не так зробив? - сказав тихіше й ще ніжніше обійняв.
— Та все ти зробив так. Природа завжди підказує. Тільки в тебе це мала бути твоя дівчина, а не я.
— Соня, а ти і є моя дівчина. І це класно, що то була саме ти… Я весь час згадую про це. Боюся озвучити... Хочу спитати... - він м'явся й не наважувався. Було видно, що Вовку щось сильно гризло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.