Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Операція скінчилася в суботу близько третьої години дня. І враз на мене звалилася страшенна втома й байдужість до всього на світі. Мені захотілося в лазню, захотілося потрапити до рук розтирача, вдихнути нудотний запах теплої сірчаної води. Я викликав екіпаж, і вже через півгодини ми спускалися до Орбеліанівської лазні.

А трохи згодом я лежав на мармурових плитах, і знаменитий на весь Тифліс розтирач Кямбіз здирав з мене шкуру. В голові у мене клубком скрутилися думки, кінця яким не видно було, і думки ті поринули в дрімоту, як і я сам,— завмерлий і відчужений. Досить було думкам моїм ледь ворухнутися, як у нещадній наготі поставала переді мною істина, що килим Великих Моголів знадобився Зарандіа, щоб затягти Сахнова в пастку — більше ні для чого. Для мене двох думок уже не існувало, і єдине, чого я не міг собі уявити,— як саме примудрився Зарандіа потягти Сахнова на цій наживці. Було ясно, що розумний і підступний чоловік готував явно безвихідний, фатальний кінець чоловікові обмеженому, а якщо й хитрому, то по-дурному. Нитка моїх роздумів на якусь мить обірвалася, бо Кямбіз скочив ногами мені на спину й змусив тріщати мої хребці й суглоби. Його ступня пройшлася по мені від шиї до куприка, я відчув легкість, і... стало шкода Сахнова. Я побачив, як хрещеник великого князя плазує перед ним, і раптом зрозумів, що згубну витівку задумав Зарандіа, а здійснив її я.

— Вашможність, прохолод треба? — почув я Кямбізів голос.

Я опустив голову, і на розпарене тіло ринула штормова хвиля.

Кямбіз кинув мені на плечі величезне простирадло й попрощався зі мною.

Я йшов додому пішки, і мене поїдом їла совість. Цілий вечір я просидів у кріслі біля каміна. Уночі, лежачи в постелі, годин три крутився, як на рожні. Прокинувся вдосвіта, провалявся до полудня, а від думок, що допікали мене, так утекти й не зміг.

Лиш тепер у найзагальніших рисах я можу відновити те, що мене тоді мучило, і спробую розповісти про це, тому що... тому що звідси починається все моє подальше життя.

Мій сьомий предок граф Лайош Сегеді вступив на військову службу до російського царя. Одружився з російською дворянкою і відтоді до нашого родового відгалуження не домішувалося іншої крові. Починаючи від тисяча п’ятсот вісімдесят дев’ятого року всі мої предки своєю єдиною батьківщиною вважали Росію, а своїм єдиним сюзереном — російського царя. Російському престолові вони віддавали все — совість, талант, життя. Їх було помічено, і заслуги їхні оцінено високо. Маєтки, великі чини, звання, високе жалування, великі зв’язки — усього цього вони мали вдосталь. Я був єдиним прямим спадкоємцем титулу, і вже з юнацьких років служіння престолові було втіленням для мене не лише високого становища в суспільстві й запоруки міцного майнового становища, а, мабуть, передусім воно було для мене полем діяльності, на якому моя відданість державі, моя честь і прагнення високого самопожертвування могли набути свого найповнішого вияву і сприяли рафінуванню моїх природжених достоїнств і вад. Згідно з тим кодексом честі, якого я дотримувався, я покликаний був віддавати батьківщині все, а одержувати лише стільки, скільки треба було,, щоб віддавати все. Нехай не вважають мене за хвалька, але я й справді жив саме так, через що лишився неодружений, бездітний і на схилі віку самотній.

У студентські роки, проведені в Сорбонні, і значно пізніше, ще протягом одинадцяти років, я перебував на таємній службі Російській імперії в Європі. Та настав час, і за не залежних від мене обставин я змушений був залишити Європу й поїхати в Петербург, куди мене було відкликано. Я повернувся на батьківщину в чині Полковника. Якщо не зраджує мене пам’ять, з моїх ровесників, котрі служили в армії його імператорської величності, лише кілька досягли вищих чи нижчих офіцерських чинів. Навіть моє фіаско в Європі дало мені орден св. Олександра Невського — одну з найвищих нагород імперії. Згадую про це не заради того, щоб показати себе у вигідному світлі, а тільки задля того, щоб відзначити, що всі двері були відчинені переді мною і я міг увійти в будь-які. Я обрав жандармерію, таємну поліцію і Кавказ, де таємна служба проходила чи не в найскладніших умовах. Очевидно, можна знайти сотні духовних і матеріальних причин такого вибору, але відшукувати й відгадувати їх було б марною працею, бо причина була одна: я знав, що зберегти гідність і честь там важче, ніж будь-де. Бажання спізнати ці труднощі віч-на-віч, наодинці з ними, і привело мене в жандармерію. Це давало мені змогу продовжити військові дії проти самого себе, проти всього наносного й суєтного, що було в мені, що прагло до зваб і крилося в закутках душі всупереч моїм власним уявленням про гідність і честь. Я жив, служив, кажучи словами Дати Туташхіа, «боровся з самим собою» і радів з перемог. Служба була джерелом моєї духовної рівноваги, і без того я не міг жити. Я мав багату колекцію стереотипів, у мене було раз і назавжди вироблене ставлення до речей, і я — можу заприсягтися! — не опоганював себе компромісами, поки не підкрався до мене, як диявол, Мушні Зарандіа. Компроміс від компромісу різниться, я не говорю про ті випадки, коли треба пожертвувати своїм заради інтересів громади або держави, а я, скажімо, не міг вчинити цього, або про те, що Мушні Зарандіа силою своєї привабливості чи духу один-єдиний раз домігся з мого боку моральної поступки. Ні! Я говорю зараз про докорінну ломку підвалин, про очевидні ознаки зміни світогляду, про повалення ідолів... Одне слово, склалося так, що саме на цій службі я розгубив усе, для збереження чого обрав її.

Каменем спотикання став Сахнов!

Основою моєї громадянськості був стереотип, згідно з яким усе людство поділяється на «ми» та «інші». «Ми» — це всі ті, хто вірно служив тронові й визнавав цілісність Російської імперії, хто був переконаний в її великій і особливій всесвітньо-історичній місії і праведно служив цій ідеї. Ті, хто цих поглядів не поділяв, були для мене «іншими». Я хочу застерегти: ані найменшої ненависті до «інших» я ніколи не відчував. Була сама настороженість. Я знав, що землю населяємо не лише «ми», «інші» теж існують і до того ж їх величезна більшість. Я був вихований на