Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Того серпня у світ вийшов другий із серії каталогізації сексуального життя американців том Кінзі — «Сексуальна поведінка самиці людини», а Радянський Союз саме випробовував свою першу водневу бомбу, і такий ситуативний збіг добряче зіграв на руку цим сексуальним та комуністичним страхам, що сіяв МакКарті. Усім, хто йшов під крилом правих, Кінзі видавався тим, хто своїми морально неоднозначними заявами, які маскував під науку, пришвидшував крах респектабельності Америки. Наприклад, він повідомляв, що 50 % його респондентів мали сексуальний досвід до весілля і, перейшовши до пояснення того, чому він симпатизував таким передвесільним експериментам, стверджував, що ті, хто пізнав секс у ранньому віці, легше й щасливіше пристосовувалися до сексуального життя в шлюбі.

Кінзі зауважував, що «існував видимий взаємозв’язок між тим, чи отримувала людина під час дошлюбного злягання оргазм, а якщо так — то як часто, і її спроможністю досягнути оргазму після весілля». У 10 % жінок так ніколи і не виходило, і Кінзі звинувачував у цьому юдейсько-християнську традицію абстиненції поза межами шлюбної клітки. Оргазм залишався його єдиною одиницею виміру і в останньому розділі «Анатомія та фізіологія сексуальної реакції та оргазмів», де він подає яскравий опис явища клімаксу — опис, який вивів шляхом дистиляції багатьох годин таємно відзнятого відеозапису, на якому люди із найближчого кола його спілкування займалися сексом на горищі його будинку.

Консерватори несамовито кинулися розтирати Кінзі на порох за те, що той розхитував святий інститут американської сім’ї, на якому здебільшого і базувався романтизований образ Америки 1950-х. Католики та протестанти лютували, і виверження несхвалення та огиди сягнуло серйозних публічних масштабів. Один баптистський священнослужитель обізвав Кінзі «душевнохворим Навуходоносором»[96]. Луї Геллер — конгресмен-демократ від штату Нью-Йорк — намагався добитися того, щоб на пошті «забракували» книгу (три роки тому працівники пошти уже конфісковували певні фото, які Кінзі придбав для своєї колекції, і на те, щоб повернути їх власникові, пішло декілька років судової тяганини). Навіть журнал «Science» підсумував, що книга ця — пропаганда підривних ідей самого Кінзі.

Однак Кінзі не був сексуальним анархістом чи то комуністом і наполягав, що усі його наукові співробітники жили в щасливому шлюбі (хоча то радше була гра на публіку). Кінзі стверджував, що сексуальна лібералізація начебто покликана оберігати інститут сім’ї, а не руйнувати його. В Америці, казав він, на те, щоб розібратися з проблемою сексуальних обмежень, які прищеплювалися людям ще від народження, пішли цілі роки, і він вважав, що відкладання статевої активності аж до шлюбу було безпосередньо відповідальним за високий відсотковий рівень розлучень серед американських сімей. «Враховуючи, що це відхилення від фізіологічної норми, та беручи до уваги збиток, завданий сім’ям та суспільству загалом, — сперечався Кінзі, — ці от значні статеві дисторсії є продуктом спотворення культури у формі целібату, запізнілих шлюбів та аскетизму»{475}.

Все ж звіти Кінзі задали новий лад у суспільстві й стали для нього щоденною поживою. Саме ці звіти надихнули Г’ю Гефнера на створення журналу «Плейбой», який з’явиться в грудні того року з Мерилін Монро в ролі красуні з обкладинки, як цілковите висміювання пуританських удавань тогочасної Америки. (Через два роки «Плейбой» продаватиметься по 50 центів тиражем 500 000 номерів за місяць; до кінця десятиріччя це число подвоїться.) Одна зі студентських робіт Гефнера була присвячена темі «Сексуальна поведінка та закони США»: то був прототип того, що згодом стане «Філософією Плейбоя»: «Якщо Кінзі проводив дослідження, — Гефнер розмірковував роками пізніше, — то я був тим хлопчиком, що роздавав флаєри з новинами про сексуальну лібералізацію, але у вигляді щомісячного журналу».

Журнал «Washington Confidential», скориставшись виведеними Кінзі середньостатистичними загальнонаціональними показниками, зробив висновок, що 21 крісло в Конгресі займали люди нетрадиційної орієнтації, а ще 192 політики були «схильними до неналежної поведінки», що, мабуть, не сподобалося конгресменові Б. Керролу Рісу — республіканцю від штату Теннессі, а згодом і голові Національного комітету республіканської партії — і напоумило його взятися за Фундацію Рокфеллера, бо ж та спонсорувала припустимо натхнені комуністами спроби Кінзі «розхитати американську мораль». Заснований 1952 року для контролю за організаціями, що звільнялися від сплати податків, Комітет Pica попросив оглянути теку зі справою Фундації Рокфеллера. Комітет та його діяльність були інтермедією до слухань під егідою МакКарті. Його працівники збиралися довести, що «керований з Москви чіткий сценарій проникнення до американських фундацій та використання їхніх коштів на пропаганду комунізму та комуністичного впливу на наше суспільство» все ж існував.

У правих колах дотримувалися спільної думки, що США взагалі визнали таку державу як Радянський Союз лише в 1930-х і то під тиском Фундації Рокфеллера, якій дуже вже кортіло посприяти тому, щоб компанія «Standard Oil» узгодила і підписала з російськими революційними лідерами енергопаливні контракти. Фундація Рокфеллера і їй подібні розглядалися як форматори «неофіційного держдепартаменту», і відтак на думку спало те, що контролювати їх необхідно так само ретельно і детально, як і урядові організації. Підозрювали, що навіть якщо і самі довірчі опікуни фундації були білими й пухнастими, то в самій Фундації від комуністів й місця живого не було. Ріс розкритикував звіт Кінзі як «збірку понтів» і вважав його однією із складових «сатанинської змови» комуністів, націленої на розхитування засад американської сім’ї.

Навіть якщо комуністом він і не був, Кінзі, так здавалося, поширював у масах комуністичні погляди на людську сутність та її моральність. Підривна діяльність, казав Ріс, «немає нічого спільного з революцією у відкритій формі, а радше пов’язана з просуванням тенденцій, які неминуче призводять до руйнування усталених принципів нашого суспільства, викривлюючи їх та відчужуючи.