Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

1951 року Кінзі виграв ще один грант на фінансування від Рокфеллерів: Фундація підтримала його кандидатуру одноголосно. Проте тепер, уже бажаючи залишитися за кулісами дійства і не виносити своєї брудної білизни на всенародний огляд, Фундація присягла на вірність публічному пуританству й урізала його видатки. Натомість 525 000 $ — сума набагато більша, аніж Кінзі отримав за всі 13 років покровительства над ним — пішли на Теологічний семінар єдності Гаррі Фоздіка (Фоздік був членом Фундації Рокфеллерів і одним із найневблаганніших критиків Кінзі). Джон Фостер Даллес, голова Комітету довірчих опікунів Фундації, а пізніше й держсекретар Ейзенхауера, вважав, що Фундація повинна триматися на відстані від контроверсійної теми сексу.

1953 року 68-річна Маргарет Сангер, чия програма «Заплановане батьківство» користувалася перевагами охочого патронату Рокфеллерів, організувала 76-річній філантропині Кетрін МакКормік, з якою потоваришувала наприкінці 1920-х, зустріч із вченим Грегорі Пінкусом, чоловіком, який стане відомим як «батько пігулки». МакКормік — друга за рахунком жінка-випускниця МТІ[97] (зі ступенем у біології), яка, шукаючи ліки від шизофренії для свого тоді ще живого чоловіка, зацікавилася ендокринологією. Стенлі МакКормік, наймолодший син винахідника механічної жниварки та засновника компанії «International Harvester», загримів до психіатричної лікарні вже після двох місяців шлюбу з нею (його старший брат одружився з сестрою Джона Д. Рокфеллера-молодшого Едіт МакКормік — головною прихильницею та покровителькою Карла Юнга).

За словами вченого-гінеколога із Гарварду Джона Рока, який проводив перші експерименти з протизаплідними таблетками над людьми, «вона була багатою, як Крез[98]… могла дозволити навіть не витрачати відсотки від своїх прибутків на власні потреби». Два мільйони доларів успадкованого багатства вона вбухала в дослідження Пінкуса. МакКормік та Сангер, ветерани першої сексуальної революції, координуватимуть та фундуватимуть другу.

Ще 1912 року Маргарет Сангер вже мріяла про «чудодійну пігулку» — контрацептив, який би звільнив заняття сексом від можливості розмноження. Засновниця журналу «The Woman Rebel», яку 1917 року ув’язнили за розповсюдження засобів, що перешкоджали зростанню народжуваності, Сангер, в описах Мейбл Додж, була «затятим пропагандистом тілесних утіх». Двічі вона була заміжньою, а кількість її коханців не знала ліку, поки Маргарет насолоджувалась, як каже Додж, «знемаганням від романів». Завзята прихильниця євгеніки Сангер також вбачала актуальність у введенні контролю народжуваності, передвіщаючи 1950 року, що «впродовж наступних 25 років світ і практично вся вселенська цивілізація стане залежною від простого, дешевого, та безпечного контрацептиву, яким навіть найбільш неосвічені люди користуватимуться у побитих бідністю нетрях та джунглях». Саме тому програма Сангер «Заплановане батьківство» і перебувала під таким палким патронатом Рокфеллерів.

1952 року, у відповідь на тогочасну стривоженість вибухом народжуваності, Джон Д. Рокфеллер-Третій започаткував Раду з питань населення, на чолі якої поставили Фредеріка Озборна — лідера Американського товариства євгеністів. Ріст населення набрав обертів удвічі швидших, аніж у «країнах, що розвиваються», і ця «демографічна бомба», як один євгеніст назвав це, загрожувала утворенням ґрунту, сприйнятливого для проростання комунізму у світових масштабах. Джон Рок, який 1954 року проводив перші дослідження пігулки-контрацептиву на людях, написав, що «сьогодні найбільшою загрозою глобальному миру та пристойним стандартам життя є не атомна, а сексуальна енергія». Перенаселення та комунізм, за словами Рока, розвивалися «більш ніж синхронно». Технологічний прорив, який несла та таблетка, надавав важелі, необхідні для впливу та контролю над роїстістю процесу розмноження, і що цікаво: дослідження Кінзі, щойно пігулка дала Рокфеллерам засоби досягнення їхньої мети — чого ті очікували від нього, — одразу ж припинили.

Коли в грудні 1954 року комітет Pica подав на розгляд свій остаточний звіт, двійко демократів, що засідали в комісії, подали і свій звіт особливого бачення ситуації меншістю, денонсуючи справу як «суцільну трату грошей народу». Шиті білими нитками звинувачення, що подавалися в ній, вони списали на «хмару страху, яка останніми роками так грізно нависала над усіма фазами життя нашого народу». На той час зірка МакКарті потихеньку почала згасати на небосхилі. У звіті особливого бачення ситуації меншістю еру його правління одноголосно оштампували як «хворобу страху».

Кінзі так ніколи і не знайшов нового фінансового покровителя, хоча після його смерті 1956 року Г’ю Гефнер, в обмін на вільний доступ до широченної колекції порнографічних плівок, надав грант його Інституту. Кінзі, як і Райх, публічно ідентифікував себе із такими вченими, як Коперник та Галілей, яких також переслідували через зроблені ними відкриття; співаючи свою лебедину пісню, подався в європейське турне. Він заїздив до багатьох місць, які колись покинув Райх: брав інтерв’ю в скандинавських трансвеститів і у своєму квесті-зборі ставлень до сексу європейців завітав і до лондонських борделів. Скандинавія видалась йому просвітленим сексуальним раєм на землі, якого Райх, тирлуючись там перед війною, ще не застав.

У листопаді 1953 року агент ФБР приїхав до Райха в Оргонон, намагаючись вивідати бодай якусь інформацію про двох комуністів, що були під підозрою бюро, і заодно й перевірити політичні погляди самого Райха. Одним із цих підозрюваних був романіст Ліон Фейхтвангер — чоловік, який проспонсорував утечу Бертольда Брехта з Норвегії до Америки. У ФБР вважали, що, живучи в Берліні, Райх міг знатися з ним.

У своєму звіті агент згадує про численні картини та скульптури