Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Ті, хто тішився цим видовищем, поперехилялися через огорожу, щоб не прогавити нових подробиць. Діти позавмирали, тільки — палець у роті.

У Бардгунії жовна заходили на щоках, обличчя побагровіло, і він процідив крізь зуби:

— Ти в мене дочекаєшся! Думаєш, я дуже боюся його?..

— Думаю, боїшся! — спокійно відповіла вдова.— Геть звідси!

У Бардгунії голос пропав, він затремтів усім тілом, замимрив, а тоді, брязнувши дробовиком об землю, почав рвати на собі одяг.

Хазяйка схопила мене за руку й потягла за собою в двір.

Бардгунія порвав на собі все, навіть білизну, і теж покидав на землю. Заголосили жінки, а чоловіки, зв’язавши руки знавіснілому парубкові, потягли його додому.

— Як же ти не побоялася вдарити його? — спитала я, коли ми піднялися на балкон.— А якби він дав тобі здачі?

Хазяйка осміхнулася самими очима:

— Мене ніхто тут не зачепить!

— Чому?

— Тому! — одрізала вдова і, взявши відра, спустилася на подвір’я.

Сусідки за огорожею не зводили з неї очей. Бечуні повагом пройшла через двір і зникла в кухні.

Цікаві неохоче розходилися.

Увечері на подвір’ї з’явилися дві бабусі. Моя хазяйка посадовила їх під горіхом. Вікно в моїй кімнаті було відчинене, і я чула майже все, про що вони говорили. Старенькі просили вибачити Бардгунії, але чому вони просили Бечуні, а не мене?

— Нехай він завтра вибачиться перед учителькою,— сказала Бечуні, провівши бабусь до хвіртки.

Мене прислали стежити нібито за Датою Туташхіа, але я нічого не знала ні про нього, ні про його життя. Правда, ім’я його було відоме мені, і про пригоди дещо я чула: полковник, котрий брав у мене розписку,— прізвище його, пам’ятаю, було Князєв,— вивалив на мене купу всіляких побрехеньок про Туташхіа. Та поки доля не звела мене з Датою Туташхіа, ніякого уявлення про нього в мене так і не склалося. Мені доводилося чути про нього й погане, й добре, але ні те, ні друге не викликало в мене довіри. Та й про будь-якого мужчину я не могла нічого зрозуміти, скільки б мені про нього не говорили, аж поки не побачу його своїми очима й не відчую його чоловічої вдачі. Отака вже я, і нічого тут не вдієш. Побачити Дату Туташхіа, відомого своїми пригодами, таємно спостерігати за ним, пройнятися ним, його відчути — стало жагучим моїм бажанням. Але побачити абрага так і не лучалося нагоди. Нескінченним чеканням випробовувалося моє терпіння, мене томила цікавість, будь вона неладна.

Вечорами, поклавши сина спати, хазяйка заходила до мене з плетивом і засиджувалася допізна. Світилася лампа, я перевіряла зошити або читала. Іноді ми разом чаювали. Ми думали знайти багато спільного між собою, та розмовляли рідко.

— Бечуні, навіщо ти плетеш стільки вовняних шкарпеток? — спитала я її одного разу.

— Моєму Даті.

— А хто це?

— Мій коханий, Дата!— Мабуть, таким тоном говорять: «Не підходь, стрілятиму!»

Я спостерегла: це було і в ході моєї хазяйки, і в її гордій поставі, і в манері триматися. Таким небоязким тоном сказала вона Бардгунії своє «Думаю, боїшся». І в її мовчанні було це. Ось тепер я зрозуміла, взнала. І разом з тим така відвертість, звідки вона в селянки?.. Ні, то була не відвертість — вона хвалилася, що була вільна в коханні!

Я підвела голову й поглянула на неї.

Вона була схожа на шаблю, готову опуститися!

— А хто він такий? — спитала я, так наче нічого й не знаю.

Моя гостя змінилася на виду. Подив і недовіра з’явились у неї в очах. Потім вони стали лагідніші, світліші й усміхнулися.

— Дата?.. Абраг! Невже не чула?.. Дата Туташхіа.

— Чому ж? Чула.— Коли вже про це зайшла мова, то я поцікавилась: — А де ти з ним познайомилася?

Вона притихла й сказала розгублено:

— А я й не знайомилася з ним.

Мені стало смішно. «Може, ти й зараз з ним не знайома?» — мало не підпустила я шпильки, але стрималась,— аж надто вже хотілося мені вивідати в неї все.

— Ну, а де ж ти побачила його вперше?

— Ми йшли кудись... Не кудись... до церкви. Було свято. Ми йшли з чоловіком. А назустріч — він. Він подивився мені у вічі. У церкві його не було... Чоловік сказав — то Дата, абраг Туташхіа.

— Ну, а тоді?

— Що тоді?..

— Як він дивився на тебе? Очі в нього які були?

— Які?..— Вона змовкла, мабуть, згадуючи.— Незвичайні! Ми прийшли з обідні. Чоловік мій був лісник. У лісі в нас росла кукурудза. Я ходила її полоти. Цілий тиждень мені привиджувалося, ніби Дата Туташхіа ховається в кущах. Мені було страшно, я сказала чоловікові, що наче ходить хтось за мною. Вій посміявся.

Моя хазяйка знову замовкла. Дивна вона була жінка — говорила повільно, немов знехотя.

— А далі, далі? — Я боялася, просидить вона дві години, рота не розтуливши, та й піде собі спати.

— Одного разу й справді вийшов з кущів Дата — недарма мені ввижалося, що хтось ховається в кущах, і чоловікові я казала... Він стояв і дивився на мене... а тоді почав підходити. Я подивилася йому в очі, і такий страх мене взяв. Він спинився зовсім близько біля мене й дивиться. Я хочу крикнути, а голос пропав, уся тремчу, мову відібрало... Руки в нього були... такі!.. А груди — широкі, сильні, красиві. Я кинулась бігти, а він розкрив руки, і я сховалася в них, а страху наче й не було.— Очі в Бечуні заяскріли.— То був час першого полоття, кукурудза тоді й до колін не діставала. Нас звідусіль було видно, і захотілося втекти... не захотілося — треба було, а зрушити з місця не можу. Одірвалася я нарешті від його грудей...— Вона знову замовкла й довго думала, а потім сказала: — Сім років уже минуло, восьмий скоро піде від того дня, а я нікому про де не розказувала... Піду я, пані Тіко, пізно вже.

Що було потім, я бачила немов увіч: жінка йшла попереду, а позад неї кроків за три-чотири — він, і дивився на неї так пильно.