Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Боже мій, у тебе на всіх стачає всього! А я чим винна перед тобою?! Чи розуміла та жінка хоч що-небудь?.. Хтозна, може, від тягаря їй ніяково стало, І відчувала вона тільки, як трава до тіла липне та колючки кусають, і про це лиш думала тоді!

У моїй уяві картина, якої я не бачила, може постати так яскраво, немов би все те відбувалося зі мною або я сама при тому була. Замолоду цей дар був у мене ще сильніший, ніж тепер. Усе, що сталося там, стояло перед моїми очима і висвітлене було таким яскравим світлом, так палко я все відчувала, так пристрасно! Наче не Бечуні Пертіа, а я була в тих кущах!..

Але й тут запанував спокій. Моя доля — лиш гра уяви. Для справжнього життя душі мені завжди бракувало того, що може дати тільки реальність, буйна й витончена...

Хазяйка попрощалася й пішла. Я дивилася на неї й не розуміла: що могло привабити Дату Туташхіа в цій жінці? А тоді подумала, може, той Туташхіа потвора? Але цю думку я відкинула одразу — ним поступитися я не могла. Звичайно, були в моїй хазяйці і стать, і порода, але те, що принаджує чоловіків?! Що вдієш, на всякий товар свій покупець. Я думала про це і до світанку не могла очей склепити.

Та жінка була нащадком Еета — вона розповіла мені про кохання Медеї та Ясона.

Ми дуже зблизилися, але в наших стосунках весь час була фальш. Та чому б їй і не бути? Покажіть мені двох жінок, котрі щиро любили б одна одну! У близькості жінок фальш завжди бере гору над правдою й щирістю. Інакше не буває. Я жінка, я знаю.

Коли я їхала на каторгу до Міто, моїми попутниками в купе були двоє офіцерів-грузинів. Якось увечері я лежала, дрімала. Офіцери думали, що я сплю, й розмовляли тихо. Один з них розповідав, як колись, у якійсь глушині він зупинився на два дні в самотньої жінки років сорока чи трохи більше. Вони швидко стали близькі, і, намагаючись бути люб’язним, офіцер спитав: «Замолоду ти, мабуть, була вродлива? Від зальотників одбою не було?» — «Зі мною Шанаєв спав!» — гордовито відповіла вона. Шанаєв був колись у тому містечку городовим. Після того я стала помічати, що жінки охоче йдуть на зв’язок з людьми, близькими до влади або просто чимось та знаменитими, і так само охоче при слушній нагоді вихваляються цією близькістю.

Мені почало здаватися, що й Бечуні Пертіа хизувалася, що в них з Датою Туташхіа було кохання. Це дратувало мене в ній і разом з тим — я сама не признавалася собі — розпалювало мій інтерес до Дати Туташхіа. Якось я мало не виказала себе — так захотілося мені попросити Бечуні Пертіа, щоб вона показала мені свого коханця. Я зуміла взяти себе в руки — я ж бо жінка! Іншим разом Бечуні сама сказала мені: «Чує моє серце, цієї ночі прийде Дата... Хочеш — покажу?» Дивно, але її слова були приємні мені. Я зрозуміла, вся принадність зустрічі з Датою Туташхіа була в її недозволеності. А дозволена — вона була не потрібна мені.

Стояла рання осінь, було тепло. Я одчинила вікно І, погасивши лампу, прилягла, не роздягаючись. Мені не спалося.

Давно вже пробило північ, коли я почула скрип мостин на балконі і повз мої вікна промайнула тінь, напрямившись до вікон Бечуні. Я була — сама увага. Ще хвилина, і в нічній тиші я вловила уривчастий шепіт.

Я лежала, з усієї сили змушуючи себе не встати, не вийти на балкон, не підкрастися до вікон Бечуні... О четвертій годині ранку я розплющила очі, переступивши через підвіконня, вийшла на балкон і завмерла під вікном у Бечуні. Там було темно. Прислухалася — шепотіли по-мегрельському. Від сорому мене в піт кинуло — я спіймала себе на подвійному злочині: одне те, що я знала мегрельську мову й приховувала це від усіх, а коханці шепотілися бог знає про що. А друге, що я була шпигункою без совісті й честі. Ноги тягли мене назад, а невідома сила стримала. Я припала до стіни, вбирала звуки чужих любощів, яких мій слух не знав, і мені здавалося, вони — мої. Потім там за вікном усе стихло, і мені здалося, що я в пустелі й гину від спраги, мені дали води, я тільки раз ковтнула, і кухоль вибивають з рук. Я мало не закричала... Ноги підкошувалися, мене охопила злість. Я не тямила себе, зроду зі мною такого не бувало. В моїй уяві вималювалася картина, як я відходжу од вікна, перелажу через поручні балкону, біжу до старости, розбуджую його, кажу, що Туташхіа в своєї коханки... Приходить поліція, будинок оточено...

З кімнати я знову почула шепіт:

— Коли тебе немає, благаю бога, щоб прийшов. А прийдеш —« і бога немає, і не потрібний ніхто. Побудемо разом — і ось він, бог... мені так страшно, так страшно, Датуніа, Датуніа мій...

Я правду кажу, мені таки кортіло бігти до старости. Та совість не пустила... Поліція саме це мені веліла робити, тому й не побігла...

А в кімнаті розмова текла вже новим руслом. У голові в мене все перемішалося, я слухала й не чула. Про що вони говорили — дійшло до мене значно пізніше, коли бозна вкотре перебирала в пам’яті події тієї ночі.

— Не те кажеш, Бечуні,— говорив Дата Туташхіа.

— Не хочеш, щоб він любив тебе?

— Хочу. Який батько не хоче, щоб син любив його?.. Та для нього краще — не знати й не любити.

— Не хочеш, щоб він знав правду?

— Така правда йому ні до чого! Дізнається, що незаконнонароджений,— озлобиться.

— Незаконнонароджений?.. У Гудуни іншого батька немає. Ти його батько!

— Закон є закон, Бечуніа. Підросте, взнає, що народився від невінчаних... і затаїть злобу, хитрий стане, підступний.

— Чогось ти мудруєш...

— Ти подумай, Бечуні! Полюбить він мене, а мене вб’ють або в Сибір заженуть — що з ним буде? Замучиться, злість у душі зачаїть, а зла людина — нещасна. Вона гірша від мерця; мерцю байдуже до живих.

— Дитині потрібен батько.