Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Треба. Ти й навчи його. Нехай гори любить, землю свою, людей, матір любить, батькову могилу... Щоб добро любив! Я багато про це думав, Бечуні. Чиє ім’я носить, чиїм сином люди його вважають, нехай у тому й бачить батька. Так буде краще.

Якийсь час було тихо.

— Не плач, дурненька моя...— І знову чути шепіт.— Не карайся... І не кажи нікому, а то начальство дізнається... Не скажеш, Бечуніа? Не скажеш? Обіцяй...

Бечуні схлипнула й прошепотіла:

— Як звелиш, так і зроблю. Нехай усе лишається, як було досі.

— Заприсягнися, Бечуніа!

— Життям мого Гудуни заприсягаюся, життям мого Дати заприсягаюся!..

І знову поцілунки й любощі... Більше витримати я не могла й кинулася до себе в кімнату.

А коли отямилася, мене почало мучити питання: що привело мене до вікна — цікавість чи ще щось?

Наступного вечора прийшла моя хазяйка. Посиділа, помовчала, а потім спитала, чи було чути, як минулої ночі приходив Дата.

— Було,— всміхаючись, відповіла я.

— Чому ж не зайшла?

— Незручно, Бечуні! — Я вже мало не призналася їй у всьому, та стрималась і додала: — Не зважилася.

Я відчула, що коли між нами й була щирість, то тепер вона геть зникла. А що було робити? Якби я відповіла інакше, вийшло б ще гірше.

— В кімнаті було темно. Як я могла на нього роздивитися?

А де і як я могла побачити Дату Туташхіа вдень?! Я взагалі могла не побачити його більше, і серце в мене обірвалося.

Бечуні дивилась прямо мені у вічі, і я відчула, як билася її думка: «Приховуєш від мене? А чому?»

Мене морозило. Я напнула шаль, але все одно не могла зігрітися. Зачинила вікно — і це не допомогло, морозило.

Вдова посиділа ще трохи, а потім, як завжди, сказала:

— Піду я, пані Тіко. Пізно вже,— і пішла.

Від того вечора моя хазяйка дедалі рідше заходила до мене. Через ревнощі.

Минув якийсь час.

Уже кінчалася зима. В тих краях сніг майже не випадає, але й дощів тієї зими було мало. Вітер з моря приносив сирість, і вона діймала до кісток. У мене завжди горів камін.

Якось уночі я почула скрадливі кроки Дати Туташхіа. Він пройшов садом і кинув камінчика у вікно до Бечуні; ледь чутно рипнули двері, і все стихло.

У суміжній кімнаті в мене світилася трохи вкручена лампа, крізь ширму, що розділяла кімнати, просіювалося тьмяне світло в опочивальню.

Невдовзі біля нашого будинку щось зашамотіло. Я визирнула у вікно. То тут, то там помітила тіні. На половині Бечуні знов рипнули двері, і в коридорі я почула ходу. Не лишалося сумніву: будинок оточено, і Туташхіа шукає місце, де сховатися, або непомітну вилазку, щоб утекти...

Мене взяв жах, і я ниць упала на ліжко.

— Туташхіа! — почулося знадвору.— Ми знаємо, ти тут. Якщо не хочеш, щоб тебе повісили, виходь!

Саме в цей час у сусідній кімнаті упав, грюкнувши, стілець, підставлений до дверей, що вели в коридор. Защіпки на тих дверях не було, і я про всяк випадок приставляла до них стільця — якщо хтось увійде, не спитавшись, мене розбудить стукіт посунутого або зваленого стільця... Я схопилася, підкралась до ширми й зазирнула в суміжну кімнату. У тьмяному світлі лампи я побачила чоловіка: він був у черкесці поверх архалука і в сванській шапці. Мені не доводилося бачити разом стільки зброї на одній людині.

Він оглядівся, знову приставив стільця до дверей і ступив до моєї опочивальні. У нього були трошки вигнуті, але міцні ноги. Ступав він легко, немов не доторкуючись до підлоги. Розсунувши ширму, ВІН упевнено ввійшов до кімнати. Ми опинилися лицем до лиця, і він зупинився. Що й казати, я одразу зрозуміла — то був Дата Туташхіа.

Крізь чесучеву ширму проникало жовтувате світло і німбом мерехтіло круг постаті Туташхіа. Він височів наді мною, його дихання я відчувала в себе на грудях. Коли заціпеніння минуло, перша думка була — я стою перед мужчиною, а на мені сама нічна сорочка з глибоким викотом. Богом присягаюся, я відчувала, що не абраг-обложенець дивиться на мене, а мужчина! Я затулила долонею викот... Мужчин цей жест хвилює не менше, аніж оголені груди,— запевняла мене одна дама через багато років по тому...

— Бечуніа, шльондро, жени з дому свого бугая! — закричали знадвору.

Дата Туташхіа здригнувся ледь помітно й знову завмер.

Чути було, як Бечуні навстіж одчинила вікно на балкон.

— Гей ти, Никандро Кіліа, курохват! — крикнула моя хазяйка.— Не те що з Датою Туташхіа, краще спати з дурником Бардгунією, аніж бути жінкою такого барана, як ти! Ти про це подумав би своєю ослячою довбешкою. Спитай у своєї гуски, може, вона тобі не збреше!.. Який телепень утовкмачив тобі, ослові, що Дата в Бечуні? Веди своїх козаків та охоронників, нехай шукають, коли немає де часу згаяти! — І хряпнула вікном, зачинивши його.

— Що вона сказала? — спитав осавул Никандро Кіліа й прокричав щось своїм козакам.

Заметушилися козаки, кругом будинку спалахнули вогнища, освітлюючи кімнати. Дата Туташхіа стояв, схрестивши руки на грудях і переводячи погляд з мене на вікно.

У голові щось дзинчало, серце калатало — як не вискочить, без упину тіпав мене дрож.

— Хто ти і чого хочеш?! — пошепки, ледве чутно спитала я його.

Та абраг анічичирк. Трохи перечекавши, він пішов до вікна. Як перетинав пасмо світла, що падало від вогнищ, я побачила його дуже виразно... Здавалося, по-дитячому невміло йшла скеля. Мене знову пойняв страх. Пригнувшись і тремтячи всім тілом, я йшла за ним.

Він зупинився біля моєї постелі й подивився на подвір’я. Я стала поруч і глянула йому в вічі. Він дихав спокійно й глибоко, плечі в нього були широкі, руки великі. Його тіло випромінювало дивовижне магнетичне тепло. Мені здалося, що я стала малюсінькою, як кісточка, і можу вся вміститися в нього на грудях, під ложечкою. В першу мить мене потягло пригорнутися до нього, обняти, та це тривало лиш одну мить...

— Пані, я не дивлюся на вас...— сказав абраг тихо.— Ви змерзнете, напніть що-небудь.

Господи! Та він і не дивиться на мене!

Не пам’ятаю, чи я лягла сама, чи впала на ліжко, вся в сльозах. Ні, я не плакала, мені й не хотілося плакати — сльози самі текли. Абраг відірвавсь од вікна й перевів погляд на