Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Колись я бачив вас на дорозі в Зугдіді,— прошепотів мені в обличчя абраг, стоячи навколішки.— Ви надзвичайно вродлива, пані!

— Брешеш! — вихопилося в мене.

Абраг осміхнувся:

— Брешуть від страху, пані. Я ніколи не брешу.— Він знов подивився на мене й сказав: — Не плачте, нічого страшного тут немає.

Якщо це було не страшне, то...

Знову заскрипіло на балконі, і знову світло.

— Що вони надумали? — спитала я й здивувалася, що нічого вже не боюся.

— Принесли смолоскипи і, видно, почнуть обшук.

— А потім?

Туташхіа знизав плечима. Притих і мовив сам собі:

— Ти правду казав, Толораіа. На твоє виходить!

Я хотіла спитати, про що він, та в цей час на балкон, у коридор, у кімнати полізли козаки. Захрипали двері... Грюкнув звалений стілець, що був приставлений до дверей моєї кімнати.

Я підхопилася з постелі й босоніж, у самій нічній сорочці вискочила в суміжну кімнату, підкрутила в лампі гніт і кинулася до дверей. А в прочинені двері вже просунулась руда пика, насторожено прядучи очима.

— Ти чого, мерзотнику, підглядаєш? — зарепетувала я й зачинила двері.

Двері вдарили козака по фізіономії. Він голосно вилаявся й з усієї сили натиснув на них з того боку. Здужати мене йому було дуже легко, а все-таки двері прочинилися лиш настільки, щоб могла пролізти ота здоровенна тварюка, та ще обчіпляна зброєю.

— Геть звідси, свиня, гвалтівник... Рятуйте!..— закричала я і вчепірилася йому нігтями в обличчя.

— Пусти, кажу... Окаянна!..— горлав козак, насилу одбиваючись від мене.

Вій був такий подряпаний, що на його обвислих щоках повиступала кров. Щойно я зачинила двері в нього перед носом, як загримотів чийсь бас:

— Що тут таке, Пептюк?

— Та начебто... молодиця, вашбродіє. Подряпала всього...

Я відчинила двері й визирнула в коридор, осяяний світлом смолоскипів.

— Я тобі, свиняче кодло, не молодиця, а князівна! Я вимагаю захисту, пане осавуле... Ваш обов’язок офіцера й мужчини заступитися! — крикнула я козакові, а потім звернулася до осавула.

— Воно-то так, але... Ваша світлість, ви повинні впустити нас...

— Пане осавуле, я в такому вигляді!.. Я буду скаржитися його превосходительству губернаторові, би повинні заступитися... Я беззахисна жінка!

— Це так, але...— захвилювався осавул.— У будинку бандити, ваша світлість!..

— Що?.. Що ви сказали?! А-а-а!..— Не пригадую, щоб я коли в своєму житті отак несамовито кричала.— Бандити! — Від мого крику аж стіни двигтіли.

Я кинулася в кімнати, гасала, як навіжена, зазирала під стіл, під тахту, під крісла й стільці. Осавул і козаки, не переступаючи порога, дивилися на мене, пороззявлявши роти.

Я влетіла до опочивальні й, галасуючи, промчала по ній. Дата Туташхіа, тримаючи в обох руках по зведеному маузеру, водив за мною очима, і я відчувала, що він xoче заспокоїти мене, але не знає як. Я покружляла ще трохи, вискочила знову в першу кімнату й припала до осавула, котрий наважився, зрештою, переступити поріг.

— Рятуйте! Вони можуть влізти у вікно!

— Заспокойтеся, ваша світлість, там сторожа!

А я все кричала, хапала осавула за руки, ховалася за його спину... Майже роздягнута, я вся була доступна його погляду, і я запримітила, що мій «рятівник» крадькома роздивляється на мене. Це підохотило мене, і я закричала ще нестямніше й верескливіше. Мабуть, барабанні перетинки в нього не витримали, і він прогримів:

— Отямтеся, ваша світлість! Вам ніщо не загрожує! — Він повернувся, хотів піти.

— Ви не смієте залишати беззахисну благородну даму! Я не відпущу вас... Ви мусите залишитися! — Я кинулась до нього.

— Воно-то так, але... ваша світлість! — Осавул геть розгубився, він безпорадно роззирався круг себе переляканими очима, а потім вимовив благально: — Я мушу йти,,, Я залишу вам людину... Безроднов!..

— Слухаю, вашродіє!

— Залишся коло дверей охороняти її світлість князівну! — наказав осавул козакові, а потім наледве розчепив мої руки, хряпнув дверима й зіпонув:— Обшукати горище! К чортовій матері! — Оте «К чортовій матері!» було вимовлене тихо й стосувалося мене. Горище було тут ні до чого.

Я мало не згвалтувала бідолаху!

У будинку знову загупотіли чоботища.

Виявилося, що заспокоїтися важко. Я зціплювала зуби, щоб не кричати, мене знову поривало гасати й бушувати.

Нарешті я оволоділа собою, приставила стілець до дверей і відсунула ширму в опочивальню.

Туташхіа побачив мене й не міг стриматися від сміху, насунув шапку на обличчя.

Я підійшла до постелі, переповнена щастям і гордістю — врятований Дата Туташхіа був тут, поруч, наодинці зі мною, роздягнутою, котра так бажала його.

— Я дуже злякалася,— прошепотіла я.

— Ви не були б такі спритні, пані, аби злякалися. Од страху люди розгублюються...— абраг усміхнувся й вів далі: — Жодному чоловікові таке не лід силу, тільки жінка це зможе, і тільки така, як ви,— він обійняв мене й пильно подивився мені в вічі.

У мене на спині лежало два маузери. Більшої інтимності й уявити собі не можна.

— Що діється! — прошепотіла я.

Дата Туташхіа нахилив голову, доторкнувся до моїх губ...

Я не пам’ятаю, як з його поцілунком ввійшло в мене те почуття опору, котре приходить до кожної жінки в такій ситуації: вона одривається від губів свого спокусника, протестує — та чи не надто пізно!

— Що це! — вимовила я так суворо, ніби сама не відповіла на його цілунок.

Туташхіа відхилився, одійшов і сів на стілець.

— Це з радості, пані! — сказав він.— Доводилося ж вам радіти, дивлячись на щось світле, граціозне?..

— І це все? — вихопилося в мене, та ще яким тоном.

— Ні, не все. І вдячність моя була в цьому!

Я впала на постіль і заридала. Абраг опустився на коліна в головах у мене й ласкаво погладив мене по голові. Душа моя полагіднішала — і я все простила йому: і те, що він не думав дивитися на мене, коли я стояла перед ним напіводягнена й схвильована, і що поцілував він мене лише з радості, і що мені, пойнятій