Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

щоб УПМ притягнули Райха до судової відповідальності, звинуватила Кінзі в тому, що публікацією другого тому своїх студій він запустив «хвилю сексуальної істерії». Якщо лібертаріанізм Кінзі назбирував щораз більше прихильників, то приведення Райха на лаву підсудних могло б стати багатообіцяльною загатою на шляху такого припливу; популярні журнали тих часів, безсумнівно, зводили воєдино проекти обох діячів (погляньте, наприклад, на випуск журналу «Sir!» за грудень 1954 року). Моральність нової епохи знову зробила Райха своїм цапом відбувайлом, бо ж здавалося, що він «як гуру нового культу сексу та анархії» сповнював статистичні дані, які відкрив Кінзі, філософською значимістю.

Як білий день зрозуміло, що в УПМ — те, що сам Райх невтомно заперечував, — Райхів прилад розглядали як об’єкт суто сексуального застосунку. Інспектор Вуд завжди вважав, що бізнес з продажу акумуляторів — то лише вершечок айсберга, прикриття для якоїсь групи сутенерів-наркоторговців. «Я все ще думаю, що акумулятор — це лише оферта-заслін для замилювання очей», — інформував той свого боса{478}. У всіх, кого допитували інспектори управління, спостерігалися дві невід’ємно спільні риси: кокетлива манера поведінки та очі, якими ті підморгували до інспекторів. Вважалося, що ці зустрічі свідків та інспекторів лише позірно були позбавленими сексу. Мабуть, деякі користувачі, що прочитали про акумулятор у журнальних статтях, які, власне, намагаючись висміяти, популяризували його, вірили, що прилад здатен підсилити їхнє лібідо. Один студент-мистецтвознавець, якого допитували працівники УПМ і який, як було зауважено із підозрою, отримуючи повістку, в руках тримав працю «Америка та інтелектуали», під час допиту поводився по-особливому ніяково та нервово. У своєму звіті інспектор Кессиді постановив таке: «Я чітко переконаний, що його зацікавленість в акумуляторі радше стосувалася питань сексуальних, аніж зцілення від раку».

1953 року УПМ, якому так і не вдалося наповнити резервуар потоком незадоволених користувачів акумулятора (очікувалося, що той переливатиметься через край), ініціювали проведення незалежних досліджень приладу під професійним наглядом декількох лікарів та вчених. Акумулятори, які УПМ придбали в Інституті Оргону, фотографували, маркували, датували і одразу ж відправляли до університетів, лабораторій та лікарень по всій країні, аби експерти могли провести належні досліди та визначити, чи ті все ж виділяли якусь енергію і, якщо так, то чи мала вона бодай якийсь цілющий ефект на людське здоров’я. Престижні заклади, як, наприклад, Клініка Мейо та МТІ, чиї вчені-фізики подали спростування Райхових теорій довжиною в дисертацію, були нагороджені за це грантами від УПМ.

У Чиказькому університеті скликали комітет з питань математичної біофізики, до якого увійшло троє науковців, яким акумулятор видався «гігантською містифікацією без наукових засад до існування». Доктор Ніколас Рашевський[100], який очолив групу дослідників, сказав: «Матеріал, що поданий на дослідження, жодних спростувань не потребує. Практично кожен параграф інструкції до приладу є виказом тотального незнання загальноприйнятих наукових фактів. У решті параграфів містяться просто чудернацькі домисли, які не те, щоб на засадах, навіть на тоненьких наукових ніжках не стоять. Що ж, дикі заяви нині не дивина… У таких випадках аргументацією тих, хто їх робить, зазвичай є те, що вченим варто визнати, нібито святі горшки ліплять».

1953 року, коли УПМ попросило його провести декілька випробовувань акумулятора, доктор Філ Томсон, якому тепер 87, працював у госпіталі загальної практики штату Мен. «Вони продавали їх, стверджуючи, що ті зцілюють, — сказав він мені в телефонній розмові, яку вів зі свого дому в Портленді, штат Мен. — Ми довели, що ні. У нас було дві тих камери — їх же виробляли тут, у Ренджелей. Моїм завдання було випробувати оргонний акумулятор як засіб для лікування артриту — упродовж 6 місяців ми спостерігали за 6–7 пацієнтами. Усі поставилися до цього цілком серйозно, ми дотримувалися Райхових вказівок».

Інший лікар з того ж госпіталю, Реймонд Хіггінс, наповнив шість скляних вагінальних трубок металевою ватою і підключив їх за допомогою кабеля до ливника — все, як написано у покроковій інструкції користувача, яку Кліста Темплтон якось зовсім випадково прибрала з письмового стола Райха, — і використовував таку конструкцію в тестовому лікуванні 22 випадків trichomonas vaginalis (захворювання, яке передається статевим шляхом, що в народі — «трихомоніаз»). У своєму звіті один із випадків хвороби він описує як «білу ворону» в справі УПМ проти Райха, бо ж інфекція, здалося, розчистилася одразу ж після лікування за його методою. Керівництво Хіггінса такий результат одразу ж спростувало, пояснюючи, що застосування холодної скляної трубки могло перевести бактерії у тимчасовий стан спокою{479}.

Попри ствердження Томсона, що, проводячи випробовування, вони цілком серйозно поставилися до заяв Райха, більшість тестів під егідою УПМ взагалі-то проводилися абияк, адже обділені часом експерти вважали все це дійство дещо безглуздим — декотрих суб’єктів лікування пропустили крізь оргонні прилади лише декілька разів. Доктор Френк Крузен із Клініки Мейо, який тестував вплив акумулятора на температуру, пульс, дихання та артеріальний тиск користувача, прикріпив до кінцевого звіту таку супровідну записку: «Мені було дуже важко викроїти час для того, щоб скласти цей звіт, тому що… це шаманство — це такий уже твір з царини фантастики, що взагалі не розумію, навіщо витрачати час на те, щоб спростовувати сміховинні заяви його поборників».

Якщо науковці мали акумулятор за таку абсурдність, то чому — виникає питання — УПМ вважало його такою загрозою? «То не була загроза істеблішменту медичному, — пояснює Томсон. — Загрозою була фінансова вигода. Вони заробляли гроші, запевняючи, що здатні лікувати рак. Вся заковика була в грошах та законодавстві. Нас же цікавило лиш те, аби люди не купували кота в мішку. Я вважав, що то була тотальна містифікація — і так воно й виявилося». На думку Томсона, камеру продавали приблизно за тією ж