Читати книгу - "Сповідь"

Сам я скупився на них ще менше: залишившись сам, я схаменувся. Висловившись, я став спокійніший: легше зносити кохання після того, як та, кого кохаєш, дізнається про нього. Я з такою силою дорікав собі, що саме це повинно було б вилікувати мене, якби зцілення було можливе. До яких тільки вагомих доводів не вдавався я, щоб задушити свою пристрасть! Я думав про свою мораль, свої почуття, свої правила, сором, невірність і зраду, про зловживання дружньою довірою, про те, що смішно, зрештою, в моєму віці палати навіженою пристрастю до жінки, серце якої зайняте іншим і не може ні відповісти мені взаємністю, ні залишити якусь надію: така пристрасть не тільки не виграє від постійності, але з кожним днем ставатиме все нестерпнішою.

Хто повірить, що це останнє міркування, яке мало б переважити всі інші, навпаки, допомогло мені обійти їх. Чи варто, думав я, мучитися докорами сумління через безумство, згубне лише для мене самого? Хіба я такий молодий, щоб бути небезпечним для пані д’Удето? Чи не думаю я, що мої витончені манери, моя зовнішність і моє вбрання можуть спокусити її? Та кохай собі на здоров’я, бідолашний Жан-Жаку, й будь спокійний: твої зітхання аж ніяк не нашкодять Сен-Ламберу!

Читач знає, що я ніколи не був самовпевнений, навіть за молодих літ. Такий спосіб мислення відповідав моєму розумовому складу, він заохочував мою пристрасть, і цього було досить, щоб я віддався їй цілковито і навіть посміявся з недоречних своїх побоювань, викликаних, як здавалося мені, радше марнославством, ніж розсудливістю. Повчальний приклад для чесних душ: порок ніколи не нападає відкрито, а знаходить спосіб захопити зненацька, завжди прикриваючись яким-небудь софізмом, а нерідко й доброчесністю.

Я відкинув докори сумління й віддався своєму почуттю без будь-якої міри. І зауважте, будь ласка, як моя пристрасть ішла за моєю вдачею, щоб зрештою затягти мене у безодню. Спочатку вона прибрала смиренного вигляду, щоб заспокоїти мене, а потім, щоб додати мені сміливості, довела цю смиренність до підозрілості. Пані д’Удето, не припиняючи нагадувати мені про мій обов’язок і розсудливість, ніколи не заохочуючи мого безумства, у всьому іншому ставилася до мене з найбільшою добротою і розмовляла зі мною найніжнішим дружнім тоном. Присягаюся, з мене досить було б такої дружби, якби я повірив у її щирість, але вона мені здавалася надто палкою, щоб бути справжньою, і я чомусь забрав собі в голову, що моє кохання, таке недоречне в моїх літах і з моєю зовнішністю, принизило мене в очах пані д’Удето, і тепер ця молода вітрогонка хоче тільки посміятися з мене та моїх старих компліментів, що вона розповіла про все Сен-Ламберу, а він, обурюючись на моє віроломство, став на її бік, і вони разом змовилися остаточно закрутити мені голову, а потім узяти на глум. Така дурниця, що змусила мене шаленіти в двадцять шість років, коли я зустрівся з пані де Ларнаж, якої зовсім не знав, була б мені, мабуть, простима і в сорок п’ять років у стосунках з пані д’Удето, якби мені не було відомо, що вона та її коханець – дуже порядні люди, щоб дозволити собі таку жорстоку розвагу.

Пані д’Удето відвідувала мене й далі, і я негайно віддавав їй візити. Вона любила ходити пішки, як і я, і ми робили тривалі прогулянки в чарівній місцевості. Щасливий своїм коханням і можливістю говорити про нього, я був би в найсолодшому стані, якби моя безглузда підозрілість не руйнувала всієї його чарівності. Вона спочатку не зрозуміла мого дурного ставлення до її привітності, але моє серце ніколи не вміло приховувати того, що в ньому відбувається, і вона недовго залишалася в невіданні щодо моїх підозр. Вона спробувала обернути це на жарт, але цей засіб не вдався, а лише розлютив мене. Її співчутлива ніжність виявилася невідпорною, її докори мене розчулили, у відповідь на мої несправедливі побоювання вона виявила таку турботливість, що я нею зловжив. Я зажадав од неї доказів, що вона не сміється з мене. Вона зрозуміла, що нема жодної можливості заспокоїти мене. Я зробився наполегливим, становище було дражливим. Дивно і, можливо, унікально в своєму роді, що жінка, змушена йти на поступки, так дешево відбулася. Вона не відмовила мені ні в чому, на що могла піти найніжніша дружба. Вона не поступилася мені нічим, що могло б порушити її вірність, а я мав приниження бачити, що полум’я, розбурхане в моїй крові її ласками, не зронило в її почутті жодної іскри.

Я десь мовив, що не треба давати найменшої волі почуттям, якщо хочеш у чомусь їм відмовити. Щоб зрозуміти, до якої міри це правило виявилося неправильним щодо пані д’Удето, і як вона була права, покладаючись на себе, треба знати до найменших подробиць наші тривалі і часті розмови наодинці, прослідкувати весь їхній запал протягом чотирьох місяців, що їх ми провели разом майже у безприкладній близькості, як друзі різної статі, дотримуючись відомих меж, яких ми жодного разу не переступили. О, як довго я зволікав, щоб зазнати справжнього кохання, зате як дорого заплатили мої почуття і моє серце за згаяний час! Які захоплення переживаєш біля люблячої істоти, якщо навіть нерозділене кохання викликає подібне!

Але я не правий, кажучи «нерозділене кохання»; моє кохання якоюсь мірою було розділеним, воно було однаковим з обох боків, хоча і не взаємним. Ми обидва були сп’янілі коханням: вона – до свого коханця, а я – до неї; наші зітхання, наші солодкі сльози зливалися. Ми були ніжними повірниками одне одного, і в наших почуттях було так багато спільного, що вони до певної міри перетинались. А проте серед цього небезпечного сп’яніння пані д’Удето ніколи не забулася ні на хвилину. А я запевняю, присягаюся, що коли, захоплений своїми почуттями, іноді й намагався похитнути її вірність, то ніколи не бажав цього по-справжньому. Сама сила моєї пристрасті стримувала мої поривання. Необхідність жертви прославляла мою душу. Ореол всіх чеснот прикрашав у моїх очах кумира мого серця; осквернити його божественний образ означало б знищити його. Я міг би скоїти злочин, його сто разів було скоєно в моєму серці, але осквернити мою Софі! Та хіба це можливо? Ні-ні; я сто разів говорив їй самій, що якби я був владний вгамувати свою пристрасть, якби вона з власної волі підкорилась мені, то, за винятком кількох коротких хвилин забуття, я відмовився б бути щасливим такою