Читати книгу - "Джозеф Антон"

Він казав правду. І кажучи це, відчував, як звужувався його роман, коли знову довелося пояснювати свій твір і закладені в ньому задуми. Радість від завершення трохи потьмяніла, тож він почав боятися, що люди читатимуть книжку як закодовану версію його життя.

Того вечора вони зустрілися з Ґремом Свіфтом і Керіллом Філліпсом[203] у ресторані «Джулі» у Ноттинґ-Гіллі, і Дікові Вуду, який того вечора власною персоною поїхав з групою захисту, не захотілося сидіти з ними довше, тож опівночі він передав йому записку з настійливим проханням покинути товариство, бо водії втомилися. Одного разу на дні народження Біллі Коннолі він так уже вчиняв, але цього разу сталася сердита перепалка, позаяк «клієнт» операції «Малахіт» дорікнув йому, що з іншим «клієнтом» він ніколи б собі не дозволив поводитися як з малою дитиною, бо дорослі іноді засиджуються і до третіх півнів. Дік змінив тон розмови, пояснивши, що справжньою причиною записки став підозрілий дзвінок офіціанта, який пошепки розмовляв з кимось телефоном. Філліпс усе з’ясував — у цьому ресторані він був завсідником — і сказав, що офіціант телефонував своїй дівчині, проте ніхто з групи захисту, навіть його права рука Реб, не повірив в історію з офіціантом. «Гаразд, ми ж бо всі знаємо, що річ не у телефонному дзвінку, — сказав Реб сміючись. — Дік просто втомився, от і все». Реб попросив «пробачення від імени всієї групи» й пообіцяв, що цього більше не повториться. Проте він зі смутком відчував, що його сподівання на «нормальніше» соціальне життя були марними. Зрештою, саме Дік казав йому про надто вже суворе ставлення до нього з боку поліції, яка без крайньої потреби так обмежила свободу його пересування.

Його навідала Гелен Геммінґтон для узгодження деяких нюансів захисту, наступного дня приїхав і Дік, увійшовши зі словами «Я не чекаю від вас пробачень», чим ще більше погіршив ситуацію. Проте в ході зустрічі вони досягли домовлености про більшу «гнучкість». За колишню строгість Дік у всьому винуватив Тоні Данблейна, який отримав інше призначення. «Тепер, коли його нема, ви легко побачите, що наші люди досить зговірливі». Однак містерові Антону саме Данблейн і подобався, бо завжди допомагав йому.

Він одержав два гидкі листи: фото видр, а над ними хмаринка зі словами: «ТОБІ ВИДРО ЦЬОГО НЕ ТРЕБА БУЛО РОБИТИ», а в другий конверт було вкладено вітальну листівку з текстом: «ЩАСЛИВОЇ ФЕТВИ. ПОБАЧИМОСЯ. ІСЛАМСЬКИЙ ДЖИХАД». Того самого дня Пітер Темпл-Морріс з «антирушдівської» групи в партії торі виступив на семінарі з питань Ірану в Інституті східних і африканських досліджень і в присутності повіреного в справах Ірану Ансарі заявив, що в усьому винен сам містер Рушді, тож тепер мусить мовчати, як то кажуть, «мовчання — золото». Це був такий собі міжмовний каламбур: в Ірані автора «Сатанинських віршів» інколи називали «людиною золота», що було усталеним виразом мовою фарсі, який означав «безчесну людину», «шахрая». Того самого дня зателефонувала Френсіс і сказала, що «Стаття 19» на оборонну кампанію у 1994 році витратила 60 000 фунтів стерлінгів, а зібрала тільки 30 000 фунтів стерлінгів, тому подальшу діяльність доведеться скоротити вдвічі.

На щорічній вечірці Підрозділу «А» його звеселило досить-таки приватновласницьке ставлення групи захисту «Малахіт» до його нового роману, офіцери якої вважали, що він «таки знову мусить» бути удостоєний Букерівської премії. «Гаразд, — сказав він хлопцям, — ми зв’яжемося з членами журі й повідомимо, що велика група озброєних до зубів чоловіків дуже зацікавлена в результатах їхньої праці». Відтак вони з Елізабет одержали «дозвіл» пообідати у «Плющі». (Члени групи захисту сиділи за столом біля дверей і дивилися на відвідувачів, як і всі решта.) Він сповнився почуттями і сказав їй, що завершенням «Прощального зітхання Мавра» навіть більшою мірою, ніж «Гаруном і морем оповідок», він ознаменував свою перемогу над силами темряви. Тому, навіть зараз убивши його, вони все одно не переможуть. Їм не вдалося змусити його мовчати. Він продовжував свою справу.

Ззовні чекали папарацці, й усі вони знали, хто така Елізабет; коли ж виходив з ресторану, то сказав: «Мене можна, а її, будь ласка, не фотографуйте», й усі дослухалися до його прохання.

Клариса одужувала. Слова цілковита ремісія пролунали вперше. На Зафаровому обличчі з’явилася широка усмішка, якої його тато ще ніколи не бачив. Клариса подала свою кандидатуру на посаду завідувачки відділу літератури в Раді з питань мистецтва, до чого він її дуже заохочував. Він зателефонував Майклові Голройду, який був членом комісії, що проводила співбесіду, й палко її розхвалював. На перешкоді може стати її вік, сказав Майкл, бо Рада з питань мистецтва хотіла б, скоріш усього, бачити у своїх лавах когось молодшого. Він відповів, що їй тільки сорок шість і вона цілком і повністю підійде на таку посаду. Клариса пройшла співбесіду й справила на комісію дуже хороше враження. За кілька днів її прийняли на нову роботу.

Не було такого дня, щоб «Прощальне зітхання Мавра» не отримало схвального відгуку. З Франції сповнений ентузіазму писав його французький редактор Іван Набоков. Сонні Мегта, як і завжди неквапливий, поки що книжки не читав. «Так, — почув Ендрю від його помічника, — він цим переймається». За кошмарним сценарієм, Сонні Мегта міг запанікувати з огляду на зображення в книжці політичної партії під назвою «Вісь Мумбая», сатиричного зображення войовничої партії «Шів-Сена», тому «Рендом хаус» міг розірвати свою угоду, як це сталося в час написання «Гаруна». Зрештою, після довгих тривожних днів, коли після одержання повідомлення, що Сонні «просив зателефонувати», йому кілька разів відповідали, що наразі велика людина зайнята, між ними таки відбулася розмова, і Сонні похвалив його книжку. Цього разу не йтиметься про розірвання контракту. Ще один крок уперед.

Відтак навіть ще більший крок. Після довгих суперечок між ним і Скотленд-Ярдом Реб Коннолі повідомив, що після опублікування «Прощального зітхання Мавра» йому «дозволять» проводити презентації книжки, про що можна буде оголошувати за шість днів до запланованого заходу, за винятком п’ятниці, аби мусульманська опозиція не змогла використати п’ятничні служіння для організації своїх дій. «Оголошуйте в суботу, що захід у наступний четвер, — сказав Реб. — Про це вже домовлено». Справжній прорив. Його редактор Френсіс Коуді й відповідальна за рекламу Керолайн Мічел були у захваті.

Але тут цілком несподівано — крок назад. З кожним днем Кларисі ставало