Читати книгу - "Джозеф Антон"

ліпше, до того ж вона дуже тішилася своєю новою роботою, також з поліпшенням маминого здоров’я поліпшилася Зафарова успішність у школі, тож щотижня зростала його впевненість у собі. Відтак у середині березня Клариса зателефонувала й сказала: вона і сама так вважає, і так порадили їй люди, що він має їй заплатити. (На час їхнього розлучення йому не вистачало грошей для цілковитого вирішення фінансових питань, тому впродовж десяти років він сплачував їй аліменти на утримання дитини.) Юристи запевнили її у можливості відсудити купу грошей, казала вона, вперше визнавши, що все ж таки зверталася до юристів, але вона погоджується і на 150 000 фунтів стерлінгів. «Гаразд, -сказав він. — Ти виграла справу. 150 000 фунтів стерлінгів твої». Далебі, сума немала, та грець із ним. Ворожість, як і любов, приходить до тебе з неочікуваного боку. Від неї він не сподівався судової тяганини, коли вже минуло стільки років, після всіх тих переживань за неї під час її хвороби, після того, як він клопотав за неї в агенції «А.П. Вотт», а потім у Раді з питань мистецтва. (Якщо чесно, то вона й гадки не мала про ті телефонні дзвінки.) А від Зафара не приховаєш раптової напруги у стосунках між мамою і батьком. Хлопець дуже цим переймався й хотів знати, в чому тут річ. Зафар мав уже майже шістнадцять років і недоброзичливо зиркав на обох батьків. Неможливо приховати від нього правди.

Заступник міністра закордонних справ Ірану Махмуд Ваезі суперечив самому собі, пообіцявши в Данії, що Іран не посилатиме вбивць для виконання смертного наказу, а вже наступного дня в Парижі заявив про «потребу в імплементації» такого наказу. Політика «критичного діалогу» між ЄС і Іраном, що розпочалася 1992 року з метою покращення в країні ситуації з правами людини, відмови від підтримки тероризму і скасування фетви, закінчилася цілковитим провалом. Вона була недостатньо критичною, іранці нею не цікавилися, тому й діалогу не відбувалося.

І як же відреагував британський уряд на випад Ваезі в Парижі? А ніяк. Інші країни висловлювали протест; зі Сполученого Королівства — анічичирк. Кілька днів він обурювався роздвоєним язиком Ваезі, а тоді йому дещо спало на думку. Він сказав Френсі Д’Суса: коли сприймати заяву Ваезі у Данії як щось на кшталт оголошення про «припинення вогню», то вони можуть вимагати від Франції спонукати Іран відмовитися від подальших випадів, як ті, що зробив міністр закордонних справ у Парижі, і до публічної обіцянки не виконувати фетву, за якою впродовж обумовленого часу здійснюватиметься моніторинг з боку ЄС, і так далі й тому подібне, аж поки стосунки між країнами не стануть повноцінними дипломатичними стосунками. Ідея «французької ініціативи» дуже підбадьорила Френсіс. Вона ж було занепала духом після недавньої зустрічі з Дуґласом Гоґґом, який не бачив іншого виходу, окрім продовжувати надавати захист; Хоменеї і далі всім заправляв у країні, тож іранський тероризм процвітав. Гоґґ повідомив Френсіс, що іранці ще вісімнадцять місяців тому казали, що не збираються здійснювати фетву на території Британії, проте він не вважав за потрібне про це згадувати, бо така заява, по суті, «нічого не важила». Інерція, як завжди, стала політикою уряду Її величности. Френсіс погодилася, що варто спробувати надихнути такою ідеєю своїх французьких союзників. Вона зв’язалася з Жаком Ланґом і Бернаром-Анрі Леві, й вони почали будувати плани. Зі свого боку, він зателефонував Жаку Дерріді. Жак хотів, аби він сфотографувався з французькими парламентаріями, проте застеріг: «Хай би з ким ви зустрічалися, все розцінюватиметься як політичний знак, тож вам слід оминати деяких осіб». Дерріда, поза сумнівом, мав на увазі Леві, дещо суперечливу фігуру у Франції. Проте Бернар безперечно був на його боці, тож він не міг просто так відмежуватися від настільки вірного друга.

19 березня 1995 року протягом «Євростар» він поїхав до Парижа, де його одразу оточили офіцери RAID і повезли на зустріч з відважними французькими мусульманами, які підписали декларацію на його підтримку. Наступного дня він зустрівся з усіма провідними французькими політиками, за винятком sauf Mitterrand[204]: з майбутнім президентом Жаком Шираком, високим, незграбним чоловіком, що затишно почувався у своєму тілі, із застиглим поглядом убивці; з прем’єр-міністром Едуаром Балладюром — чоловіком з невеличким стиснутим ротом, про якого з огляду на його прямоспинну манеру ходити й сидіти французи любили казати, що він проковтнув парасолю; з міністром закордонних справ Аленом Жюппе, жвавим, розумним невисоким лисим чоловіком, який опісля потрапив до списку тогочасних політиків, обвинувачених у злочині (неналежному використанні державних коштів); із лідером соціалістів Ліонелем Жоспеном, який почувався як той cavalière ine-sistente[205] у романі Кальвіно — порожнє місце в просторому костюмі. Вони з Френсіс запропонували «план припинення вогню», і всі погодилися з такою постановкою питання. Жюппе обіцяв порушити це питання на зустрічі міністрів закордонних справ ЄС. Балладюр дав прес-конференцію, на якій оголосив про «їхню» ініціативу. Ширак повідомив, що мав розмову з Дуґласом Гердом і Герд — також «за». Сам він провів прес-конференцію в Національних зборах Франції й поїхав додому з думкою, що, можливо, все ж таки щось зрушиться з місця. Дуґлас Гоґґ прислав повідомлення з пропозицією зустрітися протягом кількох наступних днів. «Гадаю, він скаже, що у разі підтримки «французької ініціативи» урядом Її величности й успішного просування цієї ініціативи почнеться неймовірний тиск з боку задньолавочників, щоб припинити надання йому захисту, — написав він у своєму щоденнику. — Ось чому мені потрібно абсолютно чітко знати, чого я хочу, й змусити уряд Її величности взяти на озброєння вислови «припинення вогню» і «моніторинг», якими вже послуговуються французи. Також він має пообіцяти зняти заборону «Бритіш еар-вейз». Реб Коннолі застерігав: «Гоґґ розповість вам про високий рівень небезпеки й про марність французьких ініціатив». Ну, це ми ще побачимо, подумав він.

Поїхав на зустріч з Гоґґом, пам’ятаючи про інертне і вороже ставлення до нього міністерства закордонних справ, без жодного наміру в чомусь поступатися. Він і його роман піддавалися нападками з боку двох міністрів закордонних справ — Гау і Герда; відтак настали роки, коли жоден дипломат ані політик не хотів з ним зустрічатися, потім настав настільки ж незадовільний період таємних, «заперечувальних» зустрічей зі Слейтером і Ґором-Бутом. Йому доводилося звертатися до інших урядів, аби «розбудити» британців, і навіть після цього їхня підтримка була нерішучою: Джон Мейджор не дозволив фотографування під час зустрічі, хоча й пообіцяв проводити твердішу політику, та його обіцянка так і залишилася обіцянкою. Сам Гоґґ дав зрозуміти, що вся політика Британії в