Читати книгу - "Джозеф Антон"

Дуґлас Гоґґ вислухав його доволі уважно. Він був готовий «погодитися» з «французькою ініціативою» або з «припиненням вогню», проте сказав: «Я мушу вас повідомити про існування направду великої загрози вашій безпеці. Вважаємо, що іранці не полишають спроб все ж таки розшукати вас. Якщо ми підемо цим шляхом, то французи й німці невдовзі поліпшать свої стосунки з Іраном, так само, зрештою, як і уряд Її величности. Політичний тиск припиниться. Тож я змушений буду надіслати вам офіційного листа, щоб опісля міг сказати: я застерігав вас про небезпеку».

Опісля. Означало, коли його вб’ють.

— Спробуємо дещо удосконалити формулювання демаршу, — сказав він. — Підключимо ваших колег, маю на увазі тих, кому погрожували фетвою, себто перекладачів, видавців, книготорговців та інших. Ми звернемося до Балладюра з проханням надіслати все це безпосередньо Рафсанджані, аби мати, якщо це виявиться можливим, його підпис на документі, бо що вищий рівень підписан-та, то більша ймовірність того, що вони насправді припнуть своїх собак.

Того вечора він написав у щоденнику: «Можливо, це самогубство?»

Ларрі Робінсон, представник посольства США, що відповідав за підтримання з ним зв’язку, зателефонував Кармел Бедфорд, аби дізнатися про останні новини. Він був стривожений. «Не вірте іранцям, — сказав він. -Можете звести нанівець усю свою стратегію». Кармел відверто відповіла. «А що ви зробили для нас? Маєте якусь стратегію? Якщо маєте, то розкажіть нам про неї, запропонуйте нам щось. Якщо матимемо змогу чогось домогтися через ЄС, то скористаємося нею; вже шість з половиною років ніхто пальцем об палець не вдарив». — «Я вам передзвоню», — сказав Ларрі Робінсон.

10 квітня, коли відбувалася зустріч міністрів закордонних справ ЄС, зателефонував помічник Гоґґа Енді Ешкрофт і сказав, що Герд і Мейджор «на вашому боці», тож «французька ініціатива» — це політика, якої тепер дотримується Британія. Містер Антон звернув особливу увагу на важливості здійснення моніторингу протягом певного часу, щоб переконатися у дотриманні іранцями обіцянок, на що Ешкрофт відповів: «Саме так ми і діятимемо». Після цієї розмови зателефонував редакторові «Таймс» Пітерові Стотарду й редакторові «Ґардіан» Алану Расбріджеру й казав їм очікувати подальшого розвитку подій. Він зателефонував Ларрі Робінсону: «Це не альтернатива скасуванню фетви. Також цим ми не створюємо «вільної від фетви зони», такої собі загорожі навколо Європи й США; це безкордонна угода». Робінсон висловився обережно. «Іран може зіскочити з гачка». Проте з Вашинґтона ще не надходило якихось повідомлень, і він не знав про позицію адміністрації з цього питання. Особисто йому здається, що небезпека з боку мисливців за винагородою знизилася, проте загроза з боку режиму — ні.

— Авжеж, це ризик, — сказав він Ларрі. — Але де нема ризику?

Він мав розмову з Річардом Нортоном-Тейлором з «Ґардіан». З’явився проект тексту, під яким ЄС запропонує Іранові поставити свій підпис. Він міститиме цілко-виту ґарантію невиконання фетви і згодом може стати сходинкою на шляху до її скасування.

Засідання міністрів закордонних справ закінчилося з хорошим результатом, сказав йому Енді Ешкрофт. Посилання на «колег» у тексті не згадувалося, проте французи погодилися, аби трійка міністрів закордонних справ порушила це питання під час зустрічі з іранцями в усній формі. Він підтвердив, що дуже важливо тепер поговорити з пресою й наголосити на головних нюансах.

Вони зуміли привернути до себе увагу людей. Новина про угоду з’явилася на перших сторінках усіх газет. «Таймс» навіть мала намір далі висвітлювати розвиток цих подій. Чому уряд Її величности раніше до чогось такого не додумався? Він сам мусив вийти з цією ініціативою і запропонувати її французам без якихось зусиль з боку міністерства закордонних справ Великобританії. Ну що ж, подумав він, добре.

Тегеранське радіо заявило: Дуже нелогічно з боку ЄС просити надати формальну ґарантію неімплементації фетви у той час, коли іранський уряд ніколи не заявляв про її імплементацію. Це якась половинчаста ґарантія. Відтак 19 квітня о 10:30 ранку (за лондонським часом) трійка послів у Тегерані (Франції, Німеччини й Іспанії) разом з повіреним у справах Британії Джеффрі Джеймсом пред’явили міністерству закордонних справ Ірану вимоги Європейського Союзу.

Демарш було вчинено, про що одразу повідомили телеграфні агентства. Міністр юстиції Ірану Язді висміяв таку ініціативу, а Санеї Щедрий заявив: «Це тільки посприяє якнайшвидшому виконанню фетви» — і, можливо, він мав слушність. Однак Річард Нортон-Тейлор із зарубіжного відділу «Ґардіан» сказав Кармел, що Рафсанджані в кінці свого візиту до Індії на прес-конференції заявив, що Іран не здійснюватиме імплементації фетви.

Зафар хотів знати, що відбувається. Коли ж дізнався, то сказав: «Чудово. Просто чудово». Його очі засвітилися надією, а його тато подумав: Якщо документ буде підписано, то ми спробуємо домагатися виконання його положень.

«Французька ініціатива» проходила крізь лабіринт кишківника іранської муллократії; ініціатива перетравлювалася й всмоктувалася нею дуже повільно, як і належить такому таємничому організмові. Час від часу лунали якісь заяви, позитивні й неґативні. Все це йому здавалося таким собі метеоризмом, накопиченням газів у киш-ківнику. Всі ті заяви тхнули, проте нічим конкретним. Навіть гучні, приголомшливі чутки — глава іранської розвідки втік з країни, захопивши документи, що доводять причетність режиму до міжнародного тероризму, -були ні що інше, як відрижка зі шлунка багатоголового церковного Ґарґантюа, що рявкнув одним із своїх численних і суперечливих ротів. (Чутка, що й не дивно, виявилася неправдивою; газовим ніщо.) Повна, офіційна відповідь з’явиться, коли настане для цього час.

А вони з Елізабет поїхали на кілька днів до Австрії на запрошення Крістін і міністра культури Австрії Рудольфа Шольтена, які швидко стали їхніми добрими друзями й захотіли на кілька днів витягти їх з «клітки». Коли ж приїхали, то опинилися всередині сімейної трагедії.

Рудольфового батька того ранку збив автомобіль, і він помер у лікарні. «Нам треба їхати», — сказав він одразу, проте Рудольф наполягав, аби вони залишилися. «Ваша присутність лишень допоможе нам». Крістін також казала: «Справді, залишайтеся». В черговий раз він одержав від інших людей урок люб’язности й стійкости.

Вони обідали у сповненому творів мистецтва будинку близького Шольтенового друга Андре («Франці») Геллера, багатогранного письменника, актора, музиканта, режисера й передусім творця різних незвичайних публічних інсталяцій і видовищних театральних заходів у всьому світі. Геллер багато розповідав про великий мітинг