Читати книгу - "Джозеф Антон"

на Гельденплац з нагоди свята Свободи, яке він особисто готував. Захід мав відбутися вже за два дні. Саме на Гельденплац 1938 року Адольф Гітлер оголосив про аншлюс Австрії. Проведення антинацистського зібрання на тому місці трактувалося як своєрідний акт від-воювання й очищення Гельденплац від нацистської плями і завдання удару по сучасному неонацизму, що підводив голову. Нацистські напівтони завжди звучали в Австрії, а неонацистські праві на чолі з Йорґом Г айдером набирали сили. Австрійські ліві знали, що їхній супротивник сильний, тому їхня відповідь мала бути пристрасною і переконливою. «Вам треба залишитися, — раптом сказав Франці Геллер. — Вам треба вийти на сцену й виступити зі словом про свободу». Спочатку йому не хотілося цього робити, здавалося, він не має права втручатися в розмову іншого народу, проте Геллер наполягав. Тож він написав короткий текст англійською, а Рудольф і Франці переклали його німецькою, й він, як папуга, раз за разом повторював слова мовою, котрої не знав.

У день мітингу на Гельденплац небо немов прорвало, й на Відень упала злива, що давало підстави для певних висновків: якщо Бог таки існує, то він, мабуть, неонацист, як і Йорґ Гайдер. Або ж Гайдер, маючи ваґнерівський доступ до нордичного бога погоди Фрейра, попросив його в оперній молитві послати на місто цю зливу-Раґнарок. Франці Геллер непокоївся. Якщо люди не прийдуть, то це стане справжньою катастрофою, пропагандистським подарунком для Гайдера. Та хвилювався він намарне. Пополудні площа почала наповнюватися людьми. Прийшла переважно молодь у поліетиленових дощовиках, під парасолями, які мало могли зарадити, тож деякі стояли опустивши плечі під цим недоречним мусонним дощем. Понад п’ятдесят тисяч їх зібралося на старій оскверненій площі зі своїми сподіваннями на краще майбутнє. На сцені люди виконували музичні номери й виголошували промови, проте головною зіркою вечора стала публіка — промокла, велична та непогасна. Він сказав кілька своїх речень німецькою, й промоклий натовп гучно привітав його. Офіцер охорони Вольфґанґ Бахлер також радів. «Так і треба цьому Гайдерові», — тішився він.

А на Франкфуртському книжковому ярмарку знана дослідниця ісламу Аннемарі Шіммель одержувала Премію миру німецьких книготорговців і, на загальний подив і переляк, палко підтримувала фетву й виступала проти автора «Сатанинських віршів», які вона свого часу вже засудила. З огляду на галас, що потім здійнявся, вона вдалася до «оборони Кета Стівенса», твердячи, буцімто нічого такого не казала. Відтак багато хто заявив пресі про свою готовність підтвердити під присягою, що чув саме такі її висловлювання, тож вона раптом зголосилася вибачитися, відтак усе ж таки не вибачилася. Поза сумнівом, вона великий учений й велична сімдесятитриріч-на дама, та це аж ніяк не суперечить її членству в Недолугій партії Кета Стівенса.

«Стаття 19» організувала поїздку до Данії, де він мав зустрітися з прем’єр-міністром і міністром закордонних справ, тому, незважаючи на дедалі більше передчуття марности цієї затії, він усе ж таки вирушив у дорогу. З ним був також його тихоголосий, люб’язний і принциповий видавець Йоганнес Рііс, а також Вільям Нюґор, що приїхав з Осло. Їм дозволили ходити вулицями Копенгагена, і пізно ввечері, дивна річ, вони змогли навіть відвідати парк Тиволі, де каталися на атракціонних електромобілях упродовж кількох блаженних, безтурботних хвилин, горлаючи і вдаряючись, немов ті хлопчаки, одне в одного бамперами. Він дивився, як Вільям і Йоганнес з маніакальною пристрастю ганяли по треку у Тиволі, й думав: За ці роки я бачив багато чого повчального — з найгіршої людської природи і з найкращої, одержав уроки відваги, принциповости, безкорис-ности, рішучости й чесности, і насамкінець ось що мені хочеться пам’ятати: я в осерді гурту людей, які поводяться настільки шляхетно, наскільки це притаманно людям, а поза тим гуртом я серед більшого товариства людей, яких я не знаю і ніколи не знатиму, посеред людей настільки рішучих, як і мої друзі на атракціонних електромобілях, що не дозволяють темряві взяти гору.

Ні з того ні з сього ожила «французька ініціатива». Зателефонував страшенно схвильований Джилл Крейґі і сказав, що всюди по радію передають новину про «відмову Ірану». Він не міг одержати від когось підтвердження новини, проте схвильованість Джилла виявилася заразливою. Й наступного ранку про новину пові-домляли всі інформаційні агенції. Аміт Рой, автор статті на першій сторінці «Телеґраф», приватно розповів Френсіс Д’Суса про те, що він провів три години з повіреним у справах Ірану Ґголамерзою Ансарі, який казав «неймовірні речі». Ми ніколи не виконуватимемо фетви й скасуємо грошову винагороду. Він залишався спокійним. Надто багато світанкових сутінків випало на його долю. Зафара ж новина дуже захопила. «Це чудово», -повторював він, зворушивши тата до сліз. Посеред медійного галасу вони сиділи разом і розмовляли про твір англійської літератури «Далеко від божевільного натовпу[206]», готувалися до іспитів на одержання атестату про загальну середню освіту. Замість Хаменеї і Рафсанджані говорили про Батшебу Евердін, Вільяма Болдвуда й Ґабріеля Оука.

Френсіс звідкись почула, що західні журналісти, серед них п’ятеро британців, вирушили до Тегерана на запрошення тамтешнього режиму. Можливо, накльовується якесь важливе оголошення. «Не плескай у долоні, — сказав він Френсіс. — Той тлустий мулла ще не заспівав». Проте наступного ранку в «Таймс» з’явилася велика стаття. Він залишався спокійним. «Я знаю реальність, — зізнавався він у своєму щоденникові. — Коли я зможу жити без поліцейських? Коли я зможу літати на літаках, а держави дозволятимуть мені відвідувати їх без істерії на кшталт тієї, що зчинила ЯЛТО? Коли я зможу знову стати людиною? Підозрюю, ще не тепер. «Вторинні фетви», накладені страхами інших людей, ще складніше скинути, ніж фетву муллів». Однак він також запитав себе: А може, я все ж таки зрушив ту бісову гору з місця?

Зателефонував Енді Ешкрофт з офісу Гоґґа й сказав, що міністерство закордонних справ Великобританії «надзвичайно здивоване» медійним галасом. «Можливо, іранцям захотілося трохи зменшити напругу». Ешкрофт вважав, що офіційної відповіді не буде навіть упродовж наступного місяця. 22 червня відбудеться зустріч з питань «критичного діалогу» між Іраном і ЄС, і тільки тоді очікувалося отримання офіційної реакції на демарш.

30 травня після зустрічі міністрів закордонних справ ЄС данський уряд заявив, що він «переконаний» у «задовільній відповіді Ірану на демарш ще до кінця президенства Франції у ЄС». Французи тиснули з усієї сили, іранці бралися за справу з усією серйозністю, домагаючись поступок, але ЄС стояв на своєму. «От-от воно станеться, — написав він у своєму щоденникові. — От-от воно настане».

Пітер Темпл-Морріс заявив на Бі-бі-сі-4: «Рушді якийсь час поводився чемно, тримав