Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

Це відтоді, з роду в рід, на жертовниках густо димучих

Спалює люд білі кості богам, щоб їх уславляти, —

Й мовив до нього розгніваний Зевс, що хмари збирає:

«Сину Япета, з-поміж усіх умом найверткіший,

/560/ Бачу, ти ще не забув, як то іншого перехитрити!» —

Ось що сказав йому Зевс, обізнаний в задумах вічних,

І вже ніколи відтоді свого він не втишував гніву.

Й смертному люду, що на землі, рішив анізащо

Сили вогню з ясенів[76] невтомного вже не давати.

Та одурив його знов преславний умом син Япета:

Викрав невтомний вогонь, іздалеку видний, сховавши

Світло його в порожнистій тростині, — глибоко вжалив

Зевса, що в небі гримить: у гнів він упав, як побачив,

Що у людей заяснів, іздалеку видний, огонь[77] той.

/570/ Тут і покару за це, нещастя, для люду придумав:

Славний умілець, Кульга[78], з наказу Зевса, одразу

Дівчину милу зліпив із землі; сама Афродіта

Пас на ній в’яже[79] й краси додає, ясноока богиня:

Їй власноруч накидає на плечі серпанкові шати,

Сріблом тонко гаптовані — дивнеє диво для зору.

Сплетом квіток чарівних, які щойно квітнули в лузі,

Голову дівчині тій прикрашає Афіна-Паллада,

Ще ж і вінець золотий на голову їй накладає —

Той, що Кульга його виробив вправними в ділі руками,

/580/ Батькові Зевсу щоб догодити, ну а вінець той

Весь був в оздобах захопливих — дивнеє диво для зору:

Звірів прерізних він зобразив, що моря й суходоли

Їх вигодовують; полиском золота брали за очі,

Звірі ті, геть мов живі, здавалося, що й голосисті.

Виріб той, замість добра — принадливе зло, упровадив

Він поміж інших богів і людей — діву, вборами пишну

Владного Зевса доньки — із очима ясними богині.

Подив безсмертних богів охопив і людей умирущих,

Щойно ту пастку на люд, що її не уникнуть, уздріли.

/590/ От і пішов ще примхливіший рід жіночий од неї,

Згубне поріддя жінок[80]; розійшлись по цілому світу

Їхні племена й живуть, нам на горе, між чоловіками,

В скруті підмоги од них не чекай, хіба — у розкошах.

Так-от у вуликах десь, в укриттю, бджілки працьовиті

Трутнів годують, супутців хіба що у чомусь лихому.

Бджоли ті днину усю, поки сонце за обрій не сяде,

Трудяться день при дні — щільники виліплюють білі,

Трутні ж, у затишку вулика, вміють лише по зав’язку

Шлунок собі набивать доробками праці чужої.

/600/ Так от чоловікам на біду, для діл неприємних

Зевс, що гримить із висот, послав, до пари їм, жінку.

Й інше ще, замість добра, він зло надумав створити:

Хто, уникаючи шлюбу-ярма, щоб не мати клопотів,

Жінки собі не бере, — того вбивча застукає старість:

От і зарадь собі сам! А коли у самітника — статки,

То, коли вмре він, усе це до рук прибере без загайки

Родич далекий. Кому ж пощастить у виборі жінки —

Візьме порядну, таку, що до серця йому, до вподоби, —

Все ж із добром буде зло, йдучи у парі, змагатись,

/610/ А на таку, що вже зроду лиха, коли хто натрапить, —

Жити йому із журбою у грудях, що ненастанно

Душу і серце гризе, — і нічим тут уже не зарадиш!

Зевсову мисль — ані обійти, ані перехитрити!

Навіть Япета син, Прометей-добродíй, не уникнув

Грізної Зевса руки: хоч як усього знав багато, —

Мусив потрапити й він у незламні Зевса окови.

Батько тоді ще, як серцем обуривсь на Обріарéя,

Котта і Гíеса, — взяв у важкі їх одразу заліза,

Силі позаздривши їхній жахній і могутній поставі.

/620/ В надрах землі широкодорожної їх поселив він.

Болісно там їм жилось, у землі понурих глибинах,

Ген, де світу є край, де землí неосяжної грані,

Здавна страждали вони з великим болем у серці,

Поки Кронід, а з ним інші усі безсмертні богове,

Ті, що їх Рея розкішноволоса від Крона зродила,

Знову на світло не вивели денне порадами Геї,

Ясно ж бо їм віщувала вона, що, в підмогу узявши

Тих силачів, — і звитягу, й промінну славу здобудуть.

Адже віддавна в боях, що зранюють душу, стикались

/630/ Дужі Титани-боги — і ті, що зродились од Крона:

Одні на одних ішли, сила — силі протистояла.

Ті — із високого Отрія, силою славні Титани,

Що народила їх Рея від Крона розкішноноволоса,

Щедрі дарителі благ — із верхів сніжного Олімпа.

Гнівом охоплені, що таким болем душу діймає,

Десять рóків вони між собою невпинно боролись,

І ні для цих, ні для тих не видно було ані краю,

Ні то якогось кінця тій борні, що між ними тривала.

Велетів тих з-під землі увільнивши, боги подали їм,

/640/ Як і годиться, нектар і амбросію[81], їжу безсмертних.

І налилося відвагою в кожного серце змагливе,

Щойно вони і нектар, і амбросію покуштували.

Так ось до них тоді мовив богів і людей усіх батько:

«Слухайте, що вам скажу, славні діти Урана і Геї!

Серце велить мені в грудях таке вам мовити слово.

Так-бо віддавна вже ми ведемо день у день заповзято

Люту борню, за владу змагаючись поміж собою, —

Дужі Титани-боги — і ми, що родились од Крона.

Проти Титанів підіть і рук своїх міць нездоланну

/650/ В сутичці грізній з ними явіть! Пам’ятайте про наше

Щире серце до вас і про те, як