Читати книгу - "Війна з Росією"

— Дейве, ви мене чуєте? — на екрані з’явилося обличчя адмірала Макса Говарда із задумливим поглядом, який був більше схожим на погляд історика з Ліги плюща[8], ніж бойового адмірала і Верховного головнокомандувача.

— Справи в Україні погіршуються. Зв’язок може перерватися будь-якої миті, тож говоритимемо дуже стисло.

— Я вас уважно слухаю, адмірале, — сказав Мак-Кінлі.

— Дейве, мені щойно повідомили зі штаб-квартири європейського командування збройних сил, що у Харкові зникла група американців. Вони були з тих інструкторів, яких відправили на допомогу українській армії. Певно, їх полонили російські спецслужби. Ми чекаємо, що росіяни ось-ось покажуть їх по телебаченню і почнуть стверджувати: це бійці американського спецназу, яких схопили після перетину ними українського кордону з Росією. І що найгірше — схоже, одного з них убили, коли той намагався втекти.

— Дідько! Це погана новина! — вигукнув Мак-Кінлі.

— Так і є. Я намагався попередити Генерального секретаря НАТО[9], але не можу зв’язатися ні з ним, ні з головою Військового комітету[10]. Наразі це проблема уряду США, але слід чекати, що росіяни скористаються ситуацією і звинуватять НАТО в агресії.

— Я спробую зв’язатися з головою Військового комітету якнайшвидше і коротко проінформувати Генсекретаря... Але не завадило би дізнатися про дії уряду США.

— Я говорив із Білим домом, — сказав Говард. — Президент погодилася зі мною у тому, що ми повинні показати всю свою силу і відрядити більше наших людей на фронт. Я чув, що британці хочуть відкликати своїх інструкторів, але Америка не відступить перед російською провокацією. Я переконав президента США не реагувати надто агресивно. Ми спостерігатимемо за всіма інструкторами, які допомагають українській армії. Цим самим нам вдасться захистити своїх людей. Ми також визначили досить непогані методи оборони і правила ведення бойових дій. Більш того, Білий дім вимагає від постійного представника США порушити це питання перед Північноатлантичною радою. Ми хочемо узгодити навчальну місію Альянсу на території України, щоб продемонструвати солідарність НАТО у відповідь на російський напад на американських солдат. Я хочу, щоб ви були готові стисло викласти основну концепцію та розповісти про плани, які ми вже обговорили.

— Так точно, адмірале! Я негайно зв’яжуся з головою Військового комітету та послом США, щоб встигнути поговорити з ними ще до початку зустрічі членів Північноатлантичної ради.

— Дякую, Дейве. Я намагатимуся повернутися якнайшвидше, щойно переконаюсь...

Із цими словами екран потемнів і зв’язок обірвався.

Полковник Свінтон, який дистанційно слідкував за відеодзвінком, увійшов до кабінету:

— Сер, новини, я так розумію, дійшли до Брюсселя, і Генсекретар сьогодні терміново скликав на другу годину Північноатлантичну раду НАТО. Вони чекають, що ви стисло доповісте про план навчальної місії. Зараз група планування швидко проведе підготовлений нею інструктаж. Генсекретар і голова Військового комітету бажають зустрітися з вами о пів на другу, щоб встигнути поговорити до початку засідання Північноатлантичної ради. Сержант Джонс чекатиме на вас о пів на першу в автомобілі з поліцейським супроводом. Ми потурбуємося, щоб у машині був сандвіч.

— Дякую, Джеймі. Інструктаж має бути досить простим, адже ми вже працювали за цим сценарієм. Однак отримати згоду Альянсу на тренувальну місію... — промовив Мак-Кінлі. — Я вважаю, що це неможливо.

Брифінг із групою планування скінчився за півтори години. Щоб своїм зовнішнім виглядом відповідати іншим військовослужбовцям на засіданні Північноатлантичної ради, Мак-Кінлі одягнув краватку та свій офіційний зелений мундир, весь обвішаний орденами. Зараз він розташувався на задньому сидінні службової машини BMW-7 серії «F-01». Сержант Тафф Джонс, його водій із королівського корпусу матеріально-технічного забезпечення, почав їхати швидше, щоб не відставати від бельгійської військової поліції, яка супроводжувала їх на мотоциклах. Увімкнені проблискові маячки та сирена мали допомогти скоріше проминути затор на двадцять сьомій кільцевій дорозі.

«Мабуть, ми не можемо їхати повільніше», — заспокоював себе Мак-Кінлі, намагаючись зосередитися на своїй презентації та записах, тоді як громіздкий броньований автомобіль заносило на всіх поворотах.

Він досить швидко прибув до штаб-квартири НАТО, розташованої в північно-східній частині Брюсселя, на бульварі Леопольда III. Коли машина зупинилася перед головним входом із прапорами двадцяти восьми країн-членів Альянсу, Мак-Кінлі зустрів дуже високий чоловік — представник Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. Це був колишній професійний баскетболіст, який після терористичної атаки 11 вересня 2001 року вирішив добровільно служити на благо своєї країни та став до лав армії США.

— Вітаю, сер. Мене звати Ден Родовіц. Я проведу вас через систему безпеки.

За дві хвилини Мак-Кінлі був у конференц-залі Генерального секретаря, що знаходився на першому поверсі цієї простої і дуже практичної будівлі.

Тут на нього вже чекав голова Військового комітету Кнуд Вар — худорлявий статний данський генерал бронетанкових військ у штанях десантника, який мав глибокі блакитні очі вікінга.

— Вітаю, Девіде. Дякуємо, що приїхали так швидко.

За браком часу Мак-Кінлі відразу перейшов до справи.

— Як мені, на вашу думку, краще повідомити про все Генсекретарю та Північноатлантичній раді?

— Кажіть як є. Засідання розпочнеться з того, що Генеральний секретар висловить свої співчуття американцям з приводу втрати солдата, потім звернеться до мене та поцікавиться пропозиціями військової верхівки НАТО. Я ознайомлю з кількома пунктами і попрошу Вас коротко ввести нас у курс справи. Генсекретар спитає послів, чи є у них якісь запитання або зауваження, і тоді, понад усякий сумнів, розпочнеться звичне тривале обговорення. Ви добре знаєте, що ці люди насолоджуються звучанням власного голосу, тому обов’язково захочуть висловитися. Просто пам’ятайте: ви — професійний військовий, а вони — ні. Робіть так, як і завжди. Не відхиляйтеся від плану — і не буде жодних проблем. У будь-якому разі Генсекретар буде жорстко контролювати хід засідання. Він думає, що перед ним — його уряд, а посли підпорядковуються йому і робитимуть те, що їм накажуть.

У цей момент до конференц-залу увійшов Генеральний секретар. Радек Костілек був колишнім прем’єр-міністром Польщі — сивий, із високими вилицями та веселим блиском в очах. Він не звик приховувати свої почуття і надто бурхливо реагував на певні речі, особливо коли йшлося про Росію.

Генсекретар зайняв своє місце.

— Цього разу американці самі