Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

— У нас? А як перевірити?

Два питання пролунали одночасно. Тім глянув на мене.

— Владе, ти всерйоз вирішив, що ми відпустимо тебе одного? Так?

Тінь схвально хмикнув. Я ж промовчав. А що тут скажеш? Дякувати — безглуздо. Заперечувати і доводити, що мені не потрібна допомога — ще гірше. Сказано ж: друзі пізнаються у біді.

— Саме так, — правильно витлумачив моє мовчання маг. — А щоб перевірити заклинання потрібен цвинтар. Тільки не будь-який, а покинутий. Бажано невеликий та подалі від людей. Мало як воно спрацює. Може, я щось не так зроблю, і замість очищення, навпаки, розбуджу і підніму мертвих із могил? Та нас за таке блюзнірство миттю на вогнище спровадять. Некромантія не просто так вже яке століття під забороною.

— І де ж нам шукати такий цвинтар? — спитав я, щоб і далі не мовчати.

— Знаю… — покивав Тінь. — Є такий… Верст десять на південний схід від столиці. До війни там село було... Дмитрівка, здається... Коли війська нелюдів підійшли до міста, його спалили вщент. А мешканців, хто вчасно не втік, убили… Тож і цвинтар там невеликий — село всього з півтори дюжини хат було, і безневинно загиблі теж знайдуться… Для перевірки заклинання краще не знайти місця.

— Дорогу покажеш? — Зацікавився Тім.

— Звісно, — підтвердив рейнджер. — Бував у тих краях, не заблукаю. Можемо хоч прямо зараз йти.

— Ні, — не погодився маг. — Перед такою справою треба добре відпочити. А я вже скоро третю добу, як майже не спав. Тому хочете — їжте і пийте, а ні — лягайте. Ранок вечора мудріший… Десяток верст не дорога. З ранку по холодку вийдемо — до обіду не поспішаючи і доберемося. Роздивимося і, якщо все так, як ти кажеш, — там заклинання і перевіримо. Головне — до півночі встигнути. Пізніше інші сили панують.

Магу видніше, тож ніхто не заперечував. Примостилися, хто де і…

Дивна штука сон. Іноді цілий день б'єш байдики, не то щоб втомився — не спітнів жодного разу, а засинаєш ледве торкнешся головою подушки. А іншого разу — втомився, як пес, рук-ніг не чуєш, повіки злипаються, тільки про ліжко і мрієш, а ляжеш — сну в жодному оці. Крутишся з боку на бік, рахуєш баранів, а він не йде, хоч лусни.

Ось і зараз. Здавалося б, після таких перепитій, ситної вечері і гарних звісток — спи у своє задоволення, аж ні. То одна думка вискочить, то інша… І ну хоровод водити, засипаючи питаннями. А питань тих значно більше, ніж відповідей. Хоч окрему графу заводь…

Наприклад, куди поділися мої «підселенці»? Котрий день жоден не озивається. Прийшли не питаючи і пішли по-англійськи? Можливо, але прикро… Я ж з ними по-доброму, як з хорошими сусідами. Могли б і попрощатися… Друге — що, а точніше, чий замок знаходиться під горою гномів? Якщо там маг якийсь засів, то чому про нього ніхто, нічого не знає? Як давно він там? Ще, так би мовити, «довоєнний», чи вже після укладання миру облаштувався? І на чиєму боці він бився? Іти мені до того дворогого вулкану з Тімом і Тінню, чи повернутися до орків і порадитися спершу бодай з Богморною. Шаманка, напевно, теж щось знати повинна. Не перший рік живе… Може, порадить щось вартого уваги? Але якщо йти до орків, то це ще на тиждень, як мінімум, похід відстрочити. А я маю той тиждень? Що як той невідомий маг, чиє лігво ми розкрили, вирішить, що ховатися йому більше немає резону і захоче на поверхню вибратися? І хто йому протистояти зможе? Розбиті на голову орки та гноми? Гобліни? Ельфи? Про яких усі згадують, але я так жодного досі не бачив... Чи люди, які ще не прийшли до тями від останньої «перемоги»? Виходить — нема кому. І якщо я найближчим часом не знайду способу як і чим йому протистояти, все може закінчитися дуже погано вже не для одного гномського роду-племені, а всьому світу. М-да… Ось і виходить, що вибирай не вибирай, а немає альтернативи… Назвався груздем — лізь у борщ. Не дарма мені хлопці ту карту показували. Та й Швед, не млинцями частуватися приходив.

— Годі спати! Владе! Ти з нами? — голос Тіні висмикнув мене зі сну. Навіть не помітив, коли й задрімав. — Світає вже… Саме час підкріпитись і в дорогу.

— Ну, в дорогу, то в дорогу.

Чи то рейнджер був молодший і відстані тоді здавались йому іншими, чи то пам'ять підвела, але верст до Дмитрівки виявилося трохи більше десяти. І хоч до потрібного місця ми добралися ще засвітла, сонце вже наполовину сховалося за обрій.

Чесно кажучи, якби Тінь сам не вів нас, а лише розповів, як дістатися — пройшли б повз.

На пологому пагорбі, північну частину якого займав невеликий сосновий гайок, не було помітно жодних слідів проживання. Не так багато часу пройшло з закінчення війни, всього кілька років, а природа вже взяла своє. На згарищі не тільки трава давно піднялася в пояс, а й чагарник. Могильні пагорби, дощі та вітер майже зрівняли із землею, а надгробки повалились і сховалися під пагонами хмелю, шипшини та ожини. Загалом нічого примітного для очей.

— Ось тут це село й стояло, — рейнджер показав на пагорб. — А цвинтар — он там, — палець перемістився правіше. — Точно не пам'ятаю, але зо два десятки могил було.

— Годиться, — сказав Тім, роззуваючись. — Я піду погляну зблизька, а ви займіться багаттям. Вогонь нам знадобиться.

Повернувся швидко. Ми тільки-но хмиз в купу знесли.

— Гарне місце, — поділився спостереженнями маг. — Могил небагато. Сторонніх очей нема. Загалом, як стемніє, так і почнемо.