Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

На Гаррієт ці чотири голландські кахлі справляли більше враження захопливих реліквій, аніж будь-який мертвий пес із коржиком у зубах. У їхній вишуканій водянистій синяві вона вбачала синяву багатства, пам’яті, Європи, раю; а Напасть, чиє походження вона з них вибудовувала, світилася фосфоресценцією й пишнотою самої мрії.

У її уяві померлий брат, наче принц, проходив кімнатами цього втраченого палацу. Будинок продали, коли їй було лише шість тижнів, але Робін там ковзав униз махагонієвими поруччями (а якось, розповіла їй Аделаїда, мало не врізався в скляний сервант унизу) і грав у доміно на перському килимі, поки за ним спостерігав мармуровий херувим із розпростертими крилами й лукавими очима з важкими повіками. Він засинав біля ніг ведмедя, якого його двоюрідний дядько уполював і з якого зробив опудало, а ще бачив стрілу, оперену збляклою сойчиною пір’їною, якою індіанець натчез19 поцілив у його прапрадіда під час облави в 1812-му та яка залишилася стирчати в стіні вітальні в тому ж місці, куди влучила.

Окрім голландської плитки, від Напасті залишилося небагато матеріальних артефактів. Більшість килимів і меблів, а також усі закріплені елементи — мармуровий херувим, згаданий канделябр — порозкладали по ящиках із написом «Різне» і продали якомусь антиквару в Ґрінвуді, котрий скупив їх за половину ціни. Коли в день переїзду Еді спробувала висмикнути зі стіни ту славетну стрілу, держалко розкришилося в неї в руках, а дрібний наконечник, попри всі намагання шпателем відколупати його з тиньку, так і залишився на місці. Поїдене ж міллю опудало ведмедя відправилося на звалище, звідки діти негрів, тішачись, його порятували й за ноги потягли по грязюці додому.

Як же тоді відбудувати цього вимерлого колоса? Які залишилися скам’янілості, від яких відомостей відштовхуватися? Фундамент досі стоїть, трохи віддалік від містечка, — де саме, Гар­рієт точно не знала, але чомусь це й не важило; лише раз у житті, одного давнього зимового дня її повели туди подивитися. Малій дитині тоді здалося, ніби той фундамент колись підтримував знач­но більшу за будинок споруду, чи не ціле місто; вона пам’ятала, як Еді (вбрана по-хлопчачому, в штани хакі) збуджено стрибала від кімнати до кімнати, видихаючи білі хмарки повітря, указувала на вітальню, їдальню, бібліотеку — хоча цей спогад був зовсім туманним, порівняно з тим жахіттям, коли Ліббі в червоному труакарі, заливаючись сльозами, подала руку в рукавичці, щоб Еді провела її хрумким зимовим лісом назад до автівки, поки Гаррієт шпорталася позаду.

З Напасті вдалося врятувати пригорщу дрібніших артефактів — лляну білизну, тарілки з монограмами, громіздкий палісандровий креденець, вази, порцелянові годинники, стільці з їдальні, розсіяні по її будинку й будинках тіток: випадкові уламки, кістка ноги там, хребець сям, з яких Гаррієт узялася відбудовувати згорілу велич, якої ніколи не бачила. І ці врятовані предмети з теплотою сяяли погідним древнім світлом, відмінним від усього іншого: столове срібло було важчим, вишивка багатшою, кришталь витонченішим, а порцеляна — з вишуканішою, рідкіснішою блакитною барвою. Та найзначущішими були історії, які їй передавали, — щедро прикрашені речі, які Гаррієт розцяцьковувала ще більше через свій непохитний міт про той магічний алькасар20, чарівне шато, якого ніколи не існувало. Вона аж до ніяковості винятково володіла тим обмеженим баченням, яке дозволяло всім Клівам забувати те, чого пам’ятати не хотілося, а також перебільшувати чи ще якось переінакшувати те, чого не вдається забути; і заново стягуючи скелет чудовиська, яке колись було багатством її родини, Гаррієт не відала, що до одних кісток чиїсь руки дісталися швидше; що інші кістки належать не тій тварині; що значна кількість наймасивніших і найефектніших маслаків — то зовсім не кістки, а гіпсові підробки. (Славетний богемський канделябр, наприклад, походив зовсім не з Богемії; навіть виготовлений він був не з кришталю; мати Судді замовила його з «Монтґомері Ворд»21). Найменше з усього Гаррієт усвідомлювала, що в своїй праці вона топчеться туди-сюди по певних невиразних порохнявих фрагментах, які, якби вона взялася їх дослідити, надали б усій структурі істинного — і досить невтішного — тону. Могутня, несосвітенна й помпезна Напасть, яку вона з таким клопотом відбудовувала в себе в голові, була не реплікою будинку, що коли-небудь існував, а химерою, казочкою.

Цілими днями Гаррієт у домі Еді (який Напасті й у підметки не годився — бунгало з двома спальнями, збудоване в 1940-х) вивчала старий фотоальбом. Зі світлин дивилась худа й соромлива Ліббі із зачесаним назад волоссям, і навіть у вісімнадцять вона видавалася безкровною й була наче стара діва: її рот і очі мали риси, що нагадували матір Гаррієт (і Еллісон). Далі — зневажлива Еді: дев’ятирічна, брови наче грозові хмари, а вираз обличчя ніби в дрібної копії батька, Судді, котрий хмурився позаду неї. Несьогосвітня круглолица Тет, розпластана в плетеному кріслі з розмитою тінню кошеняти на колінах, упізнати яке було неможливо. Маленька Аделаїда, яка переживе трьох чоловіків, сміється в камеру. З усієї четвірки вона була найгарніша, і в ній також щось нагадувало Еллісон, але вже тоді в кутиках її рота збиралось якесь невдоволення. На сходах приреченого будинку, що бовванів за ними, можна було прочитати напис «КЛІВ» на голландських кахлях: ледь помітний, і то лише якщо добре придивлятися, але вони — єдине на фотографії, що не змінилося.

Найбільше Гаррієт любила фотографії зі своїм братом. Більшість із них зробила Еді; а тому що на них було важко дивитися, їх вийняли з альбому й тримали окремо, на полиці шафи Еді в коробці з-під цукерок у формі серця. Гаррієт було близько восьми років, коли вона на них натрапила, і це стало археологічною знахідкою рівня гробниці Тутанхамона.

Еді поняття не мала, що Гаррієт знайшла ті фотографії й що саме через них дівчинка стільки часу проводить у її домі. Оснастившись ліхтариком, Гаррієт вивчала їх у глибині затхлої шафи за спідницями Едіних недільних суконь; іноді вона ховала ту коробку всередину своєї мандрівної валізки барбі й несла в комору для інструментів Еді, де та — рада, що онуки можна туди збутися — дозволяла бавитися й не турбувала її. Кілька разів вона брала ті фотографії на ніч собі додому. А одного разу, коли мама вже пішла спати, показала їх Еллісон.

— Глянь, — сказала вона. — Це наш брат.

Еллісон, поки в неї на обличчі зароджувався дуже схожий на страх вираз, вирячилася на відкриту