Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

Онисько наче не чув. Він знову почав річ про Якова.

– А Яків? Яків хіба не брат? Послідня сотня рублів була – і ту віддав братові!.. Не журись, стара, недурно ми вік прожили з тобою! – згорда сказав Онисько, ліг і швидко заснув.

Явдосі не спалося. Стару голову турбували важкі та нерадісні думки про Йосипову долю… Як об йому замолоду піклувались… і от все те марно пішло. Знайшлася та людина, що одірвала його від її серця. Тепер, коли він знову вернувся до роду… жити б та бога хвалити… тепер знову його одривають, навіки одривають… Вона не побаче його ніколи, він не йтиме за труною її. А бог знає, може, ще вона і його переживе… може, вража куля, як косою, скосе його молоде життя… За віщо? ради чого?

Її серце розривалося від болю, і вона одно знала – усю ніч заливала його гіркими сльозами.

А в другій хаті, через сіни, під її плач гіркий Йосип, припавши до Параски, шептався з нею:

– Парасочко! моя доле!.. Швидко не стане мене тута. Хіба яка глуха чутка донесе до мене звістку, що тут робиться з вами… Слухайся батька, корися матері. Вони добрі люди… Я був у їх непокірливим сином.

– Ти скажи їм, Йосипе, щоб вони одділили мене, от як одділили Якова… Знаєш: своя хата – покришка.

– Навіщо, Парасю? Під приводом матері ти учитимешся хазяйнувати, учитимешся доглядати дітей, як вона своїх доглядала.

– Хіба я сама не зумію? Вони старі – і все роблять по-старому. Хіба я, живучи з тобою півтора року, не вела свого хазяйства? А за дитину не журися. Василя я нікому не припоручу; сама виходжу, сама вигляджу… У школу віддам… у люди виведу… Я його паничем зроблю… А ти тим часом вислужишся, офицера заслужиш… вернешся додому з аполєтами… Я офицершею буду! – радісно сказала вона і пригорнулася до його…

У темноті роздався наче поцілунок, а потім кашель… а потім Параска сплюнула.

У Йосипа серце заколотилося… Ті обійми, той поцілунок наче п'яним трунком налили його… Голова закрутилася… і, припавши до Парасчиного лона, він легко заплакав…

– Ні, не любить вона його, – тії ж таки ночі казала Настя Якову, як вони вернулися у свою господу. – Така вона хороша, така вродлива… а й трохи не любить його.

– Не забігай, Насте, вперед. Ще ти не знаєш її, – одказав Яків. – А брата шкода… шкода!

На другий день Онисько перевіз Йосипову худібчину і помістив у противній через сіни хаті, на журбу та досаду Парасчину. Вона цілий день ходила зап'ята платком, нахмурившись. Як її не хотіла Настя розговорити, з якого боку не забігала до неї з розмовою, – Параска нехотя відказувала на ласкаві братової питання.

"Я помилилася… Вона справді любить його… не журилася б так, коли б не любила", – подумала Настя.

Через тиждень виряджали Йосипа. Скільки було сліз-плачу!

Параска теж сумувала. Онисько перед одходом прилюдно сказав Йосипові, що він не зоставе так його сім'ї.

– Оця хата, де живу, половина левади, половина землі, скоту і іншого добра – все на Йосипа, друга половина – на Якова…

Параска зраділа.

– Скажи батькові, щоб він зовсім поділив нас, – шепнула вона на ухо Йосипові.

Йосип мов не чув, тільки після того перестав плакати.

Йосип пішов, і на Грицаєвому дворищі стало глухо-пусто, темно, наче чорні хмари налягли над ним, оповили його. Явдоха не видержала – злягла; Онисько ледве ногами плутає; Яків по хазяйству швендяє – не через те, щоб йому хотілося робити, а треба комусь і за ним дивитись; Настя і ніч і день сидить коло старої та утішає. Одна Параска, як павук, замотавшись у свою павутину, не виходе з хати, а не то зовсім зійде з двору.

Старий часом навернеться до неї, подивиться, що вона або спить коло сина, або чукикається з ним; у хаті райно-багно, сміття по коліна; погляне старий на все те і, не сказавши ні слова, поверне назад.

– Чому таки Параска ніколи не зайде до нас? – допитувалась не раз стара. – Хоч би я побачила її, на онука подивилася.

Настя передала бажання старої.

– Чого я там не бачила? Об чім ми там ще не нагомонілися? – одказала Параска і не пішла.

До чоловічого роду у неї і язик не повернеться… От якби з чужими, найбільше з тими ратієвцями… вона і цілий би день сиділа з ними, базікала та судила свекра-свекруху за те, що її і за рідну не приймають, чортом на неї дишуть, брата-братову – за те, що лащаться до старих, замишляють проти неї, як би її обійти, собі що краще загарбати.

–