Читати книгу - "Двір Хаосу"

— При дощі таке трапляється?

— Не так. Все, здається, змінює свій вигляд. Пливе. Немов світ тане — або…

Я здригнувся. Я думав, що досить далеко випередив темні хвилі, щоб трохи відпочити. І все ж він міг бути неправий і це могло бути просто незвичайною грозою. Але я не хотів ризикувати і повернувся до глибині печери, свиснув. Ні відповіді, ні привіту. Я увійшов туди і понишпорив напомацки.

— Що, щось трапилося?

— Пропав мій кінь.

— Він не міг втекти?

— Мабуть, утік. Я, однак, думав, що у Зірки більше здорового глузду.

Я підійшов до входу в печеру, але нічого не зміг побачити. За мить, що я пробув там, я наполовину вимок. Я повернувся на своє місце біля лівої стіни.

— Мені це здається досить пересічною грозою, — сказав я. — У горах вони іноді бувають дуже сильними.

— Напевно, ви знаєте цю місцевість краще за мене?

— Ні, я просто подорожую — справа, яку мені краще продовжити.

Я торкнувся Каменя, подумки втягнувся в нього, відчув грозу навколо себе і наказав їй забратися, червоними пульсаціями енергії, що відповідали ударам мого серця.

Потім я прихилився спиною до стінки печери, знайшов ще один сірник і знову запалив люльку. Силам, якими я маніпулював, потрібно ще деякий час, щоб виконати свою роботу проти грозового фронту таких розмірів.

— Вона триватиме не надто довго, — сказав я…

— Звідки ви знаєте?

— Привілейована інформація.

Він тихо розсміявся.

— За деякими версіями саме так настане кінець світу — розпочавшись зі страшної грози, яка прийшла з півночі.

— Це вірно, — сказав я. — І тут все так. Турбуватися, однак, немає про що. Незабаром все так чи інакше скінчиться.

— Це камінь, що у вас на шиї… Він випромінює світло?

— Так.

— Ви, однак, пожартували, що це — кінець. Це правда?

— Ні.

— Ви змушуєте мене думати про ті рядки Священної Книги: «Архангел Корвін проїде перед грозою, з блискавкою на грудях…» Адже вас звати не Корвін, чи не так?

— А як там звучить все інше?

— «… Коли запитають його, куди він тримає шлях, скаже він: «До кінців Землі», куди йде він, не знаючи, який ворог допоможе йому проти іншого ворога, чи кого торкнеться Ріг».

— Це все?

— Все, що є про архангела на ім'я Корвін.

— У минулому я стикався з такою ж трудністю при читанні Писання. Воно розповідає досить, щоб зацікавити, але недостатньо, щоб була реальна користь. Враження таке, ніби автор отримує гостру насолоду, піддражнюючи читача. Один ворог проти іншого? Ріг? Мені це не по зубах.

— А куди ви таки прямуєте?

— Не надто далеко, якщо не зможу знайти свого коня.

Я повернувся до входу в печеру. Тепер настало деяке прояснення, зі свіченням немов від місяця, за якимись хмарами на заході, і іншими на сході.

Я подивився в обидва боки вздовж стежки і вниз по схилу на долину. Ніде не було видно ніяких коней. Я повернувся назад до печери. Але як раз коли я це зробив, я почув далеко внизу тонке іржання Зірки.

Я крикнув у печеру незнайомцю:

— Я повинен їхати. Можете взяти собі ковдру.

Не знаю, чи відповів він, тому що тоді я вийшов під мряку, вибираючи собі дорогу вниз по схилу. Знову я вплинув через Камінь, і мряка припинилася, зм'якшившись туманом.

Камені були слизькими, але я спустився вниз до половини схилу не спіткнувшись. Тут я зупинився: і щоб перевести дух, і щоб уточнити свої координати. З цієї точки я не був упевнений, з якого саме напрямку донеслося іржання Зірки. Місячне світло стало трохи сильніше, видимість краща, але я нічого не побачив, вивчаючи перспективу перед собою. Кілька хвилин я прислухався.

Потім я знову почув тонке іржання — знизу, зліва від мене, неподалік від валуна або темного скельного виходу. Біля його основи, здається, було якесь сум'яття тіней. Рухаючись з максимальною швидкістю, на яку я насмілювався, я проклав свій курс в тому напрямку.

Досягнувши наземного рівня, я поспішив до місця дії, пройшов вогнища наземного туману, злегка розігнані вітерцем, що дмухав із заходу. Я почув скреготливий, хрусткий звук, як ніби щось важке котили або штовхали по кам'яній поверхні. Потім я вловив відблиск світла на темній масі, до якої я наближався.

Підібравшись ближче, я побачив в трикутнику світла силуети маленьких, людиноподібних фігур, які намагалися зрушити величезну кам'яну плиту. З того напрямку долинало слабке відлуння клацання і нове іржання. Потім камінь почав рухатися, повертаючись, немов двері, якими він в дійсності і був. Освітлена ділянка зменшилася, звузилася до скіпки і зникла з гучним звуком, але не раніше, ніж туди спершу зайшли всі працюючі фігурки.

Коли я, нарешті, дістався до кам'яної маси, все знову стало безмовним. Я приклався вухом до каменя, але нічого не почув. Але ким вони не були, вони забрали мого коня. Я ніколи не любив конокрадів і чимало їх вбив у минулому. А прямо зараз я потребував Зірку, як рідко коли потребував коня. Так що я взявся нишпорити навмання, шукаючи край цих кам'яних воріт. Було не надто важко виявити кінчиком пальців їх контури. Я, ймовірно, знайшов їх швидше, ніж відшукав би при денному світлі, коли все зливалося і змішувалося. Дізнавшись про їх місцезнаходження, я почав шукати далі, намацуючи яку-небудь ручку, за яку я міг би потягнути. Вони, здавалося, були хлопці маленькі, так що я подивився нижче. Нарешті, я виявив те, що могло бути потрібним місцем і вхопився за нього. Потім я потягнув на себе, але двері виявилися впертими. Або вони були непропорційно міцними, або в них була якась упущена мною хитрість.

Не має значення. Зараз не час для тонкощів, а час для грубої сили. Я і розлютився, і поспішав, так що рішення було прийнято. Я знову взявся тягнути плиту на себе, напружуючи м'язи рук, плечей, спини, бажаючи, щоб поблизу виявився Жерар. Двері затріщали. Я продовжував тягнути. Вони злегка просунулися, на дюйм, напевно, і застрягли. Я не послабив старань і збільшив свої зусилля. Вони знову затріщали.

Я відкинувся назад, перемістив свою вагу і уперся лівою ногою в кам'яну стінку збоку від порталу. Потягнувши на себе, я одночасно відштовхнувся ногою. Знову пролунав тріск і деякий скрегіт, коли вона знову просунулася — ще на