Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Та на цьому не скінчилися клопоти з лапландцями. Вони невтомно допомагали в усьому, але ніяк не могли зрозуміти Нансенового девізу: «Спати якнайменше, їсти швидко й мало, працювати багато». Лапландці кожного дня скаржилися, що вони голодні, і вимагали улюбленого делікатесу — чорної кави. Коли хтось запитав у одного з них після повернення експедиції на батьківщину, чи добре вони харчувалися під час виправи, той відповів: «Нансен запевняв нас, що ми їмо досить. Отож мусили вдовольнятися тим, що нам давали. Однак, по правді кажучи, не пригадуємо, щоб коли-небудь наїлися досхочу. Та це байдуже. Якби Нансен покликав мене в якусь нову експедицію, я покинув би все і пішов би з ним».

Розставшись з ескімосами, мандрівники пробивалися далі через неспокійні води до заздалегідь визначеного Нансеном пункту. Дванадцять разів над двома самотніми човнами западала ніч, дванадцять разів гасли над головами зірки. Оточені кригою, люди петляли по розводдях, пробираючись на вільний від льоду простір, і насилу рухали занімілими від перевтоми руками.

Забули, що на світі є щось інше, опріч криги. Щораз рідше пригадувалися їм двоповерхові нари тісних приміщень «Язона». І тепла духота тюленячих шкур, просякнутих запахом поту, і пахощі тушкованих плавців, яких ніхто не вмів так смачно приправити, як корабельний кок, і тяжкий, солодкуватий аромат тютюнового диму, що заслоняв лице шкіпера, який слухав розповіді Нансена. Тепер, коли різкий вітер безперервно шмагав, мов батогом, обличчя, а порожній шлунок даремно домагався свого, ці спогади видавалися гарним далеким сном.

Усе частіше мандрівникам зустрічалися багатоповерхові крижані гіганти з націленими в небо шпичаками. Білі, мертві, вони величпо сунули в тиші, мов кораблі-привиди. А коли з-за хмар на хвилинку визирало сонце, лід оживав і починав грати всіма барвами веселки.

Нансен вирішив нарешті висадитися в іншому пункті побережжя — на північному сході від фіорду Сермілік і звідти почати похід.

Того дня він забув про обачність і ощадливість. Урочистий момент висадки на Гренландії було відзначено розкішним, першим за десять днів гарячим обідом. А обидва лапландці нарешті досхочу напилися чорної кави.

Льодовик поблизу невеличкого табору експедиції жив своїм власним життям. На протязі багатьох кілометрів од високої стіни, що круто спадала до моря, через кожні дві секунди відривалися здоровенні білі брили і з. гуркотом валилися в море. Повітря струшував гук, високо в небо били сріблясті фонтани спіненої води, змішаної з уламками криги. Від розбурханої пучини відпливали айсберги. Глибоко осівши в воді, вони сунули повільно, велично, гнані морською течією і вітром. Але мандрівники не мали багато часу на споглядання цього незвичайного видовища, званого «отеленням» льодовика. Усі, задерши голови, вдивлялися в гладеньку поверхню схилу, який закривав вхід у глиб острова. Нансена пожирала нетерплячка.

— Сходження не повинно бути важче, ніж на наш льодовик Йостедал над Согне-фіордом, як гадаєш? Ми ж не раз там бували, — звернувся Нансен до Свердрупа, але той уперто мовчав, не зводячи погляду з білої стіни.

— Ну, що ж — нас лякали, що не проб'ємося крізь плаваючі льоди, а ми ж якось пережили це, — обізвався нарешті Свердруп. — Гадаю, сходження буде значно легше, подолаємо.

— Хочеш упевнитись одразу? — слова Нансена пролунали скоріше як наказ, а не запитання.

Фрітьоф поклав до кишені кілька м'ясних сухарів, дві плитки шоколаду, віддав розпорядження товаришам, що залишалися у таборі, і вже був готовий до розвідувального походу. А за хвилину він разом із Свердрупом широкою, пружною ходою швидко прямував під гору. Льодоруби на довгих держаках, альпіністський канат, компас і анероїд — ото й усе спорядження. Початок підйому був легкий. Сніг, що тонким шаром покривав льодовик, весело рипів під ногами, полегшуючи рух. Місцевість весь час положисто підіймалася вгору. Нансен мимоволі наддав ходи.

— Ще трохи, ще один невеликий підйом, і ми повинні вийти на рівну поверхню, — підбадьорював він Свердрупа, хоч сам уже вхекався.

Не міг дочекатися тих жаданих воріт Гренландії, яких ще ніхто, крім ескімосів, не бачив.

Швидко, майже бігом, видобулися вони на перевал і зупинилися розчаровані. Ні, це був не той рівний простір, який вони сподівалися побачити. Внизу широко розкинулася долина, а за нею височіло наступне узгір'я. Скільки сягало око, поверхня льодовика то здіймалася гребенями високих підйомів, то спускалася, утворюючи глибокі западини.

— Могло бути гірше! — сказав Нансен.

Фрітьоф нізащо в світі не признався б навіть Свердрупові, яке розчарування охопило його, коли він опинився перед новою перешкодою. Чи не досить уже й так намучилися?

Ландшафт льодовика швидко мінявся. Мандрівники, спускаючись майже прямовисно донизу і знову видираючись нагору, натрапляли тепер на темні лінії розколин. Вузенькі, майже невидимі під ногами, ширші, такі, що їх можна було перескочити, і нарешті великі, мов роззявлені пащі, зяяли темно-синім бездонням. Вони тягнулися одна за одною, прірва біля прірви, в усі сторони, як ворожі загороджепня. Минали година за годиною. Люди мовчки йшли далі, зупиняючись тільки, щоб перевести дух. Найбільш вимучував обхід розколин. Показання анероїда розчаровували. Прилад засвідчував, що мандрівники не піднялися ще й на двісті метрів над рівнем моря. А перед ними поставали нові й нові узвишшя. Зв'язані канатом, люди ішли вперед дедалі повільніше і дедалі частіше ставали.

Через крихкі льодові мости, що покривали розколини, пробирались обережно, проповзаючи один за одним на животі. Ідучи попереду, Фрітьоф вчасно не завважив вузької, глибокої щілини, не почув, як, сухо тріснувши, розламалася крижина. Врятував його тільки довгий держак льодоруба, якого він тримав біля грудей. Льодоруб уперся в краї прірви, і Фрітьоф безпорадно стирчав у ній по