Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Голосно говоримо ми і про інші українські вояцькі родини. Правда нарешті розходиться між людей. Місію виконує і ця книга, яку вмуровуємо цеглинкою у пам’ятник вшанування борців за визволення України від панування чужинців.

Якби не Юрій Горліс-Горський, пам’ять про цього отамана, напевно, давно вже б згасла, хоч чоловік він був неабиякий.

«Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці, — писав Юрій Горліс-Горський. — Розпитуємо про нього нашого господаря…

— Богдан — прізвище його чи псевдонім? — питає один старшина.

— Бачте… Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина… А як люди питали, де взяла, казала — Бог дав… Через те, кажуть, і прозвали його Богданом. Виросло у злиднях в орла-парубка… Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав коники викидати. Та й заливав же він гарячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан, отаман Богдан!.. А воно всього війська — сам отаман, візник (теж добрий хлопець) та пара добрих коней у тачанці. На тачанці — кулемет «Кольт», а до крила прив’язаний легкий німецький міномет.

У візника ручний кулемет «Люїс». І ото під’їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов «воювати»! Лівою рукою стріляє з «Кольта», а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із «Люїса» строчить… Ті собі стріляти в темряву, не знаючи по кому, і підійметься такий бій — наче зійшлося дві дивізії…

Звичайно, паніка… Кидають усе і тікають хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію, а тоді до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю. А як хоче зробити напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному-другому і до нього збіжиться з півсотні добрих вершників (наших хлопців на це діло двічі запрошувати не треба), але більше любить сам. А стріляє, бісова кров, аж чудно! Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б’є з кулемета зайців… Так ото і живе на колесах. Рідко до своєї пустки-хати повертає.

Де ніч застала — там ночує. Всюди пошана йому за відвагу — і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце — женитися задумав… Та бач — губа не дура — хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли.

З подальшої розмови довідуємося, що байстрюк Богдан покохав дочку першого господаря у своєму ж селі, але батько й слухати не хотів про шлюб і випросив Богданових сватів із хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за голодранця, у якого одна хата, та й та з побитими вікнами, який і не дбає, аби щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.

Тоді Богдан став свататися по-іншому — оригінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові набридло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.

На весілля з’їхалося багато озброєних людей із цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого… Весілля із сальвами, з ракетами, — гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть, при гетьманах. Бачачи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виказуючи ще за побиті шибки».[64]

Оті полковники були представниками української армії, частини якої якраз у лютому 1920 року прийшли на Холодноярщину. Їх відпустив — і погуляти, і розвідати обстановку — командарм Михайло Омелянович-Павленко, якого козаки з любов’ю називали Дідусем.

Оце, власне, і майже все, що досі було відомо про знаменитого повстанського ватажка. Автор єдиного спогаду про нього (Горліс-Горський) не вказав ні прізвища, ні місця народження отамана.

Небагато можна додати і сьогодні, через 85 років після тих гарячих подій. Вдалося з’ясувати, що Богдан походив із родини Лаврішків, яка жила в Старій Осоті Чигиринського повіту Київської губернії.[65] Напевно, це прізвище його матері, адже він був «нагуляний» і вже ніхто не скаже, хто його батько.

Кілька слів про рідне село отамана. Перша згадка про Стару Осоту датується початком ХVII століття, але люди тут жили з прадавніх часів. Між Новою і Старою Осотою були поховання скіфського і сарматського часів. 1840 року під час ремонту греблі тут знайдено людський і кінський скелети, залишки багатого озброєння та вбрання, зокрема два золотих ґудзики у вигляді урн, два персні та бронзовий ідол Пріапа в кільці, прикрашеному плодами й арабесками сферичної форми. В околицях села варто було б пошукати й інші скарби, адже місцеві люди оповідали, що за часів Коліївщини гайдамаки йшли на Умань якраз через Осоту, де й нібито закопали скарби і частину зброї.[66]

Осота завжди була неспокійним селом. 1833 року тут спалахнуло повстання проти гніту чужинців. Очолили гайдамаків М. Дубина, І. Сергаченко, Н. Лопата і О. Нечай.[67] Хвилювалися тут люди і в час революції, яку і досі чомусь