Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коли кулі співали" автора Роман Миколайович Коваль. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 249
Перейти на сторінку:
називають Першою російською. 1905 року застрайкували робітники цукрозаводу, вимагаючи підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня. А на другий рік уже повстали селяни. Їхні вимоги також були соціальні. Вони прагнули ніби й небагато: хотіли жати за шостий, а не за дванадцятий сніп.[68]

Билися в Осоті й 1918 року проти кайзерівців, які здійснювали реквізицію худоби, хліба і цукру. Мешканці села пішли у партизанський загін І.К. Тихоненка, заступника отамана Свирида Коцура. Вже влітку 1919-го осотянці билися проти червоних, а восени — й проти денікінців. І хоч виганяли заброд селяни, та не з медом жилося і осотянцям, адже їхнє село розляглося неподалік залізничної станції Фундукліївка, лише за якихось 10 верст від неї. А в ті часи краще було жити подалі залізниць, бо саме вздовж них гуртувалася ворожа сила — бронепотяги та ешелони з москалями, китайцями, татарвою, башкирами, латишами та іншими запеклими «друзями» України. Та Богдан їх не боявся, якраз на залізниці, у Фундукліївці, він і творив чудасії…

«Збере чоловік з 20–30 на конях і гайда на станцію, — розповідав земляк отамана К. Федоренко. — Уночі наскочать та як почнуть стріляти з оружия, то ті денікінці чи красні — хто куди. А вони вагони розкривають і все беруть, багато людям роздавали, чи хліб, чи імущество яке. Чув, що казали, наче Богдан часто до Холодного Яру їздив, у Медведівку, казали, що він із Чучупаками у зговорі був».[69]

Оскільки Богдан уславився у боротьбі з денікінцями, то червоні якийсь час вважали його «своїм». Он про яку пригоду отамана повідав його товариш Марченко, член штабу Холодноярської організації. Історію переповів Юрій Горліс-Горський.

«Марченко, кучерявий чорнявий хлопець, усміхнувся:

— Звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60-та червона дивізія. Приїжджають до нас у село два вершники — шукають «товаріща Баґдана». Ведемо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет зі штабу дивізії. Адресовано: «Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии товарищу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку влаштовує «політпросвєт» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса «Паризька комуна», доповіді про міжнародне і внутрішнє становище. Відсилає відповідь, що приїде. Казали, щоб не їхав, може, яка засідка. Жінка молода — в плач, але ти ж знаєш його!

Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці — приїжджаємо до театру. Половина хлопців із парою «Люїсів» зосталися надворі, його візник тачанку поставив так, щоб із «Кольта» добре було бити, за міномет хлопець сів, Богдан «Люїса» на плече — заходимо всередину. Оркестр нам зараз марш врізав, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Таваріщ Баґдан, таваріщ Баґдан, как би там насчьот аб’єдінєнія абєіх дівізій?»

Посадили нас у першому ряду. Виходить на сцену воєнком:

— Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає «Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!

Підняли завісу. Богдан встає і «Люїсом» до підлоги як гримне!

— Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви в Україні, а наш народний гімн «Ще не вмерла…».

Підняли галас:

— Товариш Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?

— Як «контрреволюційна»? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаріщів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народний гімн, інакше нам із вами не по дорозі!

Пошепталися, погоджуються… Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться.

Скінчили. Воєнком знову виходить:

— А тепер, товаріщі, буде виконаний гімн трудящихся всіх націй!

Богдан «Люїса» на плече:

— А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!

Зала так і завмерла. Ми вийшли, скочили на коней і, поки «товаріщі» схаменулися, були вже за Олександрівкою».[70]

За свідченням повстанця Марченка, навесні 1920 року отаман Богдан міг зібрати «чоловік сімдесят-вісімдесят на конях і чоловік із двісті на тачанках і підводах із добрими кіньми». Марченко казав, що Богдан «пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають, не візьме». Про осотянців та їхніх сусідів Марченко говорив так: «Самі села у нас — як вітер подме… Як допечуть добре «товаріщі», то всі підуть. У кого рушниці нема, з косою або зі штилем піде, але як загориться, так і згасне… Дядьки у нас важкі — його на два-три дні від жінки та господарства не відтягнеш. Але як розлютується — з косою на панцирник попреться».[71]

У Старій Осоті, що розкинулося на горбах і в ярах вздовж річки Осотянки, Богдан жив на кутку Поселянівка,[72] у старій хаті над ставом. А у Новій Осоті народився отаман Денис Гупало. Та він ще до «германської» війни переїхав у Новомиколаївку. Зрозуміло, що Стара Осота насамперед пов’язана з іменем Богдана — він тут народився, тут отаманував, тут і загинув. Трагедія сталася невдовзі після весілля. Ніби відчував Богдан, гучно відзначаючи своє одруження, що це чи не остання радісна подія його особистого життя.

Земляк отамана К. В. Федоренко розповідав, що Богдан у своєму селі «нікого не боявся». Яка б військова частина не прийшла до Старої Осоти, «він на тачанці по селі їздить, наче свій. Його і красні не трогали». 8 квітня 1920 року в село прийшли будьонівці, «а він поперед них на тачанці як пролетить, аж курява піднялася, а вони запитали людей, хто це їде. Кажуть:

1 ... 15 16 17 ... 249
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"