Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 7. Басейн і виснажуюче очікування

Чи можливо закохатися в людину за такий короткий термін? Чи можливо відчути споріднену душу? потяг не лише до тіла, а й до серця? Хтось вірить у кохання з першого погляду, хтось взагалі не вірить, вважаючи маячнею, яка існує лиш для того, щоб життя не здавалося надто прісним. Я ж належала до тієї категорії людей, які до всього підходять тверезо і з розрахунком, і вважала, що все залежить від того, яка людина поруч. Тож і до стосунків я долучала те саме правило. Звичайно, у мене були симпатії до протилежної статі раніше, але всі вони й на йоту не були схожими на те, що відчувала я зараз. Непрогнозований вибух, струс, передбачити який неможливо, те, після чого твоє життя ніколи не стане таким, як раніше.

І я пересвідчилася в цьому на власному досвіді, закохавшись по самісінькі вуха, як підліток, відкидаючи тихенький дзвіночок голосу розуму десь дуже глибоко і далеко.

Закохатися можна, а пізнати – ні. І це правило теж чудово спрацювало в моєму випадку. От тільки дізналася я про це занадто пізно.

Але зараз я, поринувши у прямому сенсі у воду, і в переносному – в омут жадання, воліла забути про будь-які правила, бо в такій ситуації втримати тверезий глузд виявилася не здатна.

Руки Кріса підхопили мене за талію вже під водою. Не знаю, як, але мої губи опинилися на його плечі, шиї, губах, грудях, усюди, куди могли дотягнутися, поки ми балансували на воді. Він не спиняв мене.

Зупинившись на мить біля виїмки ключиці, я глибоко вдихнула:

– Ти пахнеш сонцем. І океаном. Печеш мене поглядом і вгамовуєш відстанню. Хто ти?

– Той, хто хоче стати для тебе всім.

Я пішла під воду, ховаючись від почуттів, до яких не була готова, які застали мене зненацька. Питання “що я роблю?” загубилося, очевидно, ще на подвір’ї Бейкерів, бо відтоді я не впізнавала себе.

Викривлене водою, переді мною постало обличчя Кріса. Я чула своє глухе серцебиття, відчувала, як колихається тканина навколо мого тіла, і бачила кожен відтінок блакиті у погляді напроти, підсилений заломленим світлом у товщі води.

Ну ж бо!

І мій внутрішній заклик був почутий.

Ми виринули разом на повітря, не відриваючи один від одного вуст, не забираючи рук, не дозволяючи обіймам розірватися. Шаленство… божевілля… диво…

Сталося те, що віддавна вважається найвищим ступенем близькості між чоловіком і жінкою. Вірніше, майже сталося. Ми були на межі, напруга досягла апогею, коли на терасу увірвалася Ханна.

Ах, щоб тебе!

Я не втрималася і обізвала її про себе так, як називає моя мати подружок батька, – одним дуже негарним іспанським словом.

Наступного разу зачиню всі двері і вікна на замки.

Ханна, насилу пригальмувавши біля басейну, закліпала очима, побачивши зовсім недвозначну картину. Плюхнулася на шезлонг, обмахуючись пошарпаним віялом і відводячи погляд, хоча він раз по разу вертався у наш бік.

– Вибач, вибач, Валенсіє! Я гадала, з тобою щось дійсно серйозне сталося. Ти сьогодні не прийшла на роботу. Стентон лютує, відривається на мені, а я не знаю, як бути…

Вона ледь не плакала.

– По-перше, заспокойся. – Я відштовхнулася здоровою ногою від дна і легко заскочила на краєчок басейну, подумки хвалячи себе за те, що не встигла позбутися сукні. І хоча в мокрій і облягаючій це було рівносильно оголенню, який не є, але захист. – По-друге, я дійсно травмувала ногу і домовилася, що вийду завтра.

– А так і не скажеш, – з образою сказала Ханна, переводячи підозрілий погляд з мене на Кріса.

Той кивнув сусідці і зник під водою.

Ханна дивилася на мене з докором, ніби це я була винувата в її негараздах. Отак роби людям добро, а тебе ще й винною зроблять.

Не буду я перед нею виправдовуватися, бо не маю в чому.

– Ти прийшла провідати мене чи для чого?

– Я не знаю, що робити, – відсьорбнувши мій холодний чай, подруга благально склала брови.

– То, може, для початку поясниш, в чому справа?

– Я пішла від Теда.

– Що?! – Оце так новина! – Серйозно?

– Після того, як ти пішла, у неділю, ми дуже сильно посварилися. Він замахнувся на мене. Уявляєш? На мене! Мати його дітей! – заголосила Ханна. – Я злякалася і відвезла дітей до сестри у Бірмінгем і не збиралася повертатися. Думаю, нехай побуде сам, може, схаменеться, зрозуміє, що поводився неправильно. Та де там!

Ледь не захлинаючись сльозами, Ханна почала нервово жестикулювати. Я примусила її зробити ковток води з пляшки, що дуже доречно приніс Кріс, відволікаючи мене своїм зовнішнім виглядом (тобто мокрими боксерами) від вислуховування тисячі й однієї нещасть подруги.

– А тепер він протверезів і вимагає, щоб я повернулася, інакше він подасть на розлучення і забере у мене дітей!

– Дурня! – заперечила я відразу. – Жоден суд не віддасть йому дітей, коли він не має ні власного житла, ні роботи.

– Так, але ж він може забрати їх, поки я буду в редакції, і кудись відвезти.

– Ханно, ти мариш. 

Але мене не чули.

– Я хочу поговорити з ним, поки не стало надто пізно. Але боюся. Раптом він щось мені зробить? – вона затулила рота.

– То чим я можу тобі допомогти?

Я справді не уявляла, яка від мене користь у цій ситуації. Розмовляти з неадекватними чоловіками не мій коник.

– Я боюся йти туди сама.

– Це я вже зрозуміла. Та я справді не можу. Дивися, – я підняла ногу, демонструючи розпухлу щиколотку.

– Я можу піти.

Ми з Ханною одночасно повернули голови. Кріс, вже у джинсах і футболці, слава богу, стояв поруч, крутячи між пальцями окуляри.

– О, ні, ні. Я не проситиму вас про таке.

– І не треба. Чоловіки завжди між собою порозуміються. Ходімо. Дорогою все розповісте детально.

– Крісе, – покликала я, на душі раптом стало неспокійно.

Раніше я не помічала за Тедом схильності до насильства, але ж що саме робилося за зачиненими дверима Гейлів, знали тільки вони.