Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Все буде добре, – обнадійливо мовив чоловік, даруючи мені легкий поцілунок.

– Спасибі вам, Крісе, – розійшлася у вдячностях Ханна.

– Поки немає за що. 

Ми обійнялися з подругою.

– Все буде добре, Ханно, не хвилюйся, все налагодиться.

А що ще я могла сказати? Поки вони з чоловіком самі не розберуться у своїх проблемах, діла не буде.

Поглядом я провела їх до дверей.

Відчуття пустоти наповнило мене тієї ж миті. І скільки б я не переконувала себе, що це лише моя буйна уява, і нічого не станеться, Ханна з Тедом помиряться, Кріс за годину-другу повернеться (хоча з іншого боку, він же не повинен двадцять чотири на сім мене стерегти) і ми продовжимо там, де зупинилися, – нічого не заспокоювало. Якби я могла, то намотувала б кола у дворі, але я була вимушена сидіти там, де мене покинули, або ж стрибати у будинок і назад, щоб хоч чимось себе зайняти.

Я гадала, навіщо Кріс зголосився? Невже він з тих, хто завжди приходить на допомогу, навіть якщо не просять? Такий альтруїзм у наші часи – явище не тільки рідкісне, а подекуди й небезпечне.

Зателефонувала братові. Розмова вбила двадцять хвилин очікування. Далі я спробувала почитати, та думки розбігалися і я не могла зосередитися на подіях на Західному фронті, де так само, як і у мене, було без змін.

Коли вечір впав на землю, я не витримала, не маючи жодної звістки. Ніхто не подзвонив, не надіслав повідомлення. Сталося. Точно щось сталося. І до того ж погане.

Я почала надзвонювати Ханні, Крісу і Тедові поперемінно. Виклики ігнорувалися.

Халепа! Що ж робити?

Немає варіантів. Треба їхати.

Про те, як я збиралася керувати автівкою однією ногою, я намагалася не думати.

Натягнула шорти, майку, зав’язала волосся у хвіст і зупинилася біля дивану. Так, стоп. Треба заспокоїтися і зосередитися. Я ж можу покликати Фелікса. І чому це просте рішення не спало мені на думку раніше?

Набираючи номер, я постукувала здоровою ногою. Через безкінечну кількість гудків трубку нарешті взяли.

– Феліксе! Заради бога, чому так довго?

– Красунечко, я не міг відірватися, – далі продовжив шепотом: – У мене в кріслі пані мер. Розумієш?

– Чорт! Ти не можеш приїхати, так? Звісно, ні. Вибач, що потурбувала.

– А що ста…

Та я вже натисла відбій. 

З несподіванки я здригнулася – у двері хтось стукав. Ну нарешті! Я вже тут божеволіти почала.

Сяк-так дострибавши, відчинила. На мене дивилося кругле і приємне обличчя місцевого лікаря. Круглі окуляри, біла сорочка під цупким сірим жилетом навіть у спеку, ідеально випрасувані брюки, що зовсім трохи прим’ялися у місцях згину. Він так тримав саквояж, ніби прибув сюди прямісінько з позаминулого століття.

Ми привіталися.

– Міс Гутьєрес, мені надзвичайно шкода, що я зміг навідати вас так пізно. На жаль, з настанням спеки роботи у лікарні додалося.

– Все гаразд, містере Піп. Прошу.

Коротенькими кроками він пройшов до кімнати. Лікаря Піпа обожнювали в нашому місті всі, від малого до старого. Я не очікувала побачити саме його, але, може, воно й на краще.

– Нумо, подивимося на вашу травму. Кажете, підвернули ногу?

– Так.

Він присів на стільчик, уважно оглянув мою кінцівку.

– Юна міс, вам надали чудову допомогу. Я випишу рецепт на мазь… Ах, ось вона! Вже придбали. Чудесно. Двічі на день протягом тижня обробляти уражену ділянку. Після того буду щасливий бачити вас на прийомі.

– Щиро вдячна, лікарю. Та чи не могли б ви допомогти мені ще в дечому?

– Так, слухаю.

Він звернув до мене своє кругле лице – сама увага.

Я не знала, з якого боку приступити і як окреслити проблему, щоб люб’язний містер Піп не вважав мене за божевільну – про інциденти у родині Гейлів знала, на жаль, лише я.

Поки я мнялася, а лікар терпляче чекав, двері знову відчинилися і в будинок ввалився Кріс, увесь у крові.