Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 8. Великії у страху очі

Спухле око, ніс, рот, підборіддя – все мені видавалося залитим кров’ю. Проте крізь цей наочний жах чітко проступала задоволена усміхнена фізіономія.

– О! – вигукнув лікар. – Як вчасно. Молоді люди, збираєтеся влаштувати тут шпиталь? Я, звичайно, не проти, але моя зміна вже добігла кінця.

– Крісе! – я не змогла приховати нотки переляку в голосі. Різко підвелася, щоб підбігти, але не втримала рівновагу і впала назад на диван. – Я тут божеволію від невідомості! Що сталося? Це Тед тебе побив?

– Не хвилюйся.

– Як – не хвилюйся? Ти себе бачив?

– Валенсіє, мене дуже тішить твоє занепокоєння, але справді немає приводів для хвилювання.

Його самовпевненість й заперечення очевидного починали мене злити.

– Юначе, – втрутився містер Піп, – дозвольте зауважити, що виглядаєте ви поганенько.

– Це тільки так здається. З вашого дозволу, я піду вмиюся.

– Нехай лікар огляне тебе.

– Не варто.

– Я наполягаю.

– Валенсіє, тобі неможливо відмовити.

Я простягнула серветку, якою Кріс поспіхом скористався. Спина містера Піпа затуляла мені огляд і я могла лише чути бурмотіння лікаря.

– Нумо, що тут у нас, ага… так… добре… гм… Ну що ж, – чоловічок звернувся до мене, – життю цього юнака нічого не загрожує. Банальна носова кровотеча. Кілька ватних тампонів впораються з бідою. Дозвольте відкланятися.

– Дякую, лікарю, – Кріс провів його до дверей, – ваша допомога була неоціненною.

Містер Піп розцвів:

– Ну що ви, юначе, це ж моя робота. – Підморгнув і пішов.

Я не знала, сердитися мені й далі, чи радіти тому, що Кріс повернувся цілий і неушкоджений. Ну добре, не зовсім неушкоджений. Та коли він умився, я пересвідчилася, що суттєвих понівечень його красиве обличчя дійсно не зазнало.

Терпляче чекаючи, коли мені нарешті зволять все пояснити, я написала Ханні повідомлення, сподіваючись, що їй пощастило більше, ніж носу Кріса. У відповідь мені прийшла світлина, де щасливо усміхнена Ханна стояла в обіймах чоловіка, який вишкірився на всі свої тридця… е… половину зубів. Шокована, я дивилася на екран. То ось що означає “Чоловіки завжди між собою порозуміються”?

Я тицьнула телефон в обличчя Крісу:

– Поясни!

– Немає чого пояснювати. Все закінчилося добре.

– Ти це називаєш добре? Побити людину – добре?!

– Я теж постраждав, – з легкою образою відповів Кріс.

– Так тобі й треба! В цивілізованому світі проблеми вирішуються не бійками, а перемовинами.

– Очевидно, ти не жила в тій частині “цивілізованого” світу, де люди розуміють лише мову кулаків.

Він підвівся і пішов на кухню, розігрів і насипав собі борщу. Склавши руки, я зиркала на його дії і не могла зрозуміти, чого він образився. По-перше, сам напросився, по-друге, навіщо застосовувати силу? Я більш ніж впевнена, що Тед чудово все зрозумів би, якби йому доступно пояснили, до чого може призвести така необачна поведінка із власною сім’єю. Я не могла собі уявити ситуацію, при якій би виникла необхідність пускати в діло кулаки. Або… Я чогось не знаю.

Я підскочила до острівця, за яким сидів Кріс і їв свою страву. Він не звернув на мене уваги, цілком поглинений процесом. Як йому вдавалося робити це майже елегантно з урахуванням закладених ватними тампонами ніздрів, було для мене загадкою. Всередині все стислося. Я довго чекала, поки він підведе погляд. Марно. Потім зупинила його руку з ложкою на півшляху. Кріс продовжував дивитися в тарілку.

– Прошу. Якщо я була несправедливою…

Погляд з-під понурених брів пронизав мене, ніби блискавка.

Ложка дзвякнула об тарілку.

– Твоя подруга возз’єдналася з чоловіком. Завтра вони поїдуть забирати дітей у сестри. Та обіцяла влаштувати Теда на роботу вантажником у “Гранд рівер”. І він погодився. Так. І хіба має значення, яким чином досягнуто мети?

– Це твоя життєва філософія – мета виправдовує засоби?

– Часом, Валенсіє, потрібно діяти рішуче, інакше так і залишишся в болоті, з якого ніхто тебе не витягне.

Насправді, якщо абстрагуватися від сьогоднішньої ситуації, я теж була такої думки. Але насилля як метод ніколи не сприймала, від нього на душі ставало гидко.

Все ж мене не полишало відчуття, що якоїсь частинки пазла бракує.

Поки я опановувала сумбур у голові, Кріс зібрався на вихід.

– Ти куди?

Він зітхнув, кутики вуст його опустилися.

– Це помилка. Не варто було мені втручатися. Сподіваюся, ця прикра ситуація жодним чином на тобі не позначиться. Я б цього не хотів. – І потягнув ручку дверей.

– Стривай! До чого тут я?

Чоловічий профіль, який мені зараз демонструвався, був сповнений гідності і смутку.

– Запам’ятай, Валенсіє: я нікому не дозволю скривдити небайдужу мені людину, навіть словами. – І вийшов на вулицю.

– Крісе! Чорт тебе забирай! Стій!

Не знаю, звідки взялося цієї миті усвідомлення того, що якщо я зараз дозволю йому піти, то втрачу назавжди.

Він зупинився. Спиною до мене. Чекав. Мовчки. Я щось мала сказати, важливе, вагоме. Але як на зло в голову нічого не приходило.

Денне світло поволі згасало, запалювалися ліхтарі уздовж дороги з припаркованим мотоциклом. Швидкість, адреналін, вітер у вухах, шаленство і пристрасть. Ось чим він жив, ось, що було йому потрібно. Ось те, що ховалося в глибині мого єства, що бачив у мені Кріс і хотів, щоб і я побачила, випустила це назовні. Я мала тут і зараз прийняти його таким, як він є, або відпустити. Вибір був за мною: чи залишатися на второваному рівному шляху без неочікуваних поворотів, чи вирушити у незвідану небезпечну путь, де може статися все, що завгодно.

Спираючись на кінчики пальців травмованої ноги, ігноруючи фізичний біль задля того, щоб не отримати душевний, я покульгала вперед. І оскільки слів я не мала, просто поклала свої вологі тремтячі долоні на чоловічу спину.