Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Не йди.

Я відчула, як під моїми пальцями напружилися м’язи його спини.

Він був вищий за мене на голову, тож, коли обернувся, я поглянула знизу вгору. Всю серйозність моменту псували закладені ніздрі Кріса. Мені було зовсім не смішно, тим не менше, я обережно витягла тампони, підвелася навшпиньки і припала до його губ.

Спочатку нічого не відбувалося. Мов кам’яна стіна, Кріс стояв, не проявляючи жодних ознак підтримки. Тоді я повторила своє прохання:

– Не йди. Прошу.

– Впевнена? – нарешті відізвався. Голосом стомленим, майже надламаним, за яким ховалося стільки всього, до чого мені було зась.

Ох, якби ж я знала, якби ж могла прорахувати всі наслідки свого рішення, хто знає, що б я відповіла. Можливо, зачинила б двері, щоб ніколи більше не бачити ці потемнілі очі, а можливо, навпаки – вчинила саме так, як зараз, прошепотівши:

– Так.

І віддалася на волю почуттям.

Коли ти постійно вимушений тримати себе у рамках, аби не напартачити, аби навколо тебе ніхто не зрозумів, що діється в твоїй душі, аби відповідати уявленням оточуючих про правильне поводження у суспільстві, ти перестаєш бути собою. Натомість перетворюєшся у людину, що не має нічого спільного з тим, ким створила тебе природа. Звичка прикидатися настільки вкорінюється, що однієї миті можна запросто втратити свою суть, стати просто одним з тих, хто не живе, а рухається за інерцією. Те саме відбувається, якщо постійно, свідомо чи ні, придушуєш в собі почуття. Тобто все те, що я робила останніми роками, хоча певні вчинки могли свідчити про протилежне. Цього я не усвідомлювала, доки не пішла за Крісом. І проти власних принципів. Він постійно тривожив мене, з одного чи іншого боку торкаючись моїх прихованих струн, відобуваючи з них звуки, які до сьогодні нагадували розстроєний оркестр, а відтепер зазвучали єдиною злагодженою мелодією. 

Саме в цих руках я пізнала справжню насолоду, саме в цих обіймах мріяла залишитися навічно, саме ці поцілунки примушували моє тіло співати, саме цей ніжний шепіт зруйнував мій бар’єр.

Всі наступні дні Кріс став для мене тим, без кого я не могла обходитися і не могла уявити, як я досі жила без нього. Щоранку він відвозив мене до редакції і забирав назад, при тому колеги, особливо ж керівниця, косилися так, що дивно, як їхні очі досі не повилізали з орбіт. Щовечора Кріс балував мене черговою стравою з національної кухні його історичної батьківщини: спочатку вишнями, звареними у тісті, які називав варениками (хіба буває таке поєднання?), черговою варіацією борщу, потім стравою зі смішною назвою - голубці (це до слова, яким чином ще можна використовувати капусту). Під кінець тижня я пригрозила, що якщо він не припинить мене відкормлювати як на забій, я перекрию йому доступ до кухні. І цей безсоромний звабник просто закрив мені рота шматочком пирога з яблуками.

Сказати, що я була на сьомому небі від щастя – значило нічого не сказати. В один з моментів, коли ми не їли і не кохалися, я спитала:

– Чому ти поїхав з Нью-Йорка?

– Сумна історія. Не хочу згадувати. Вибач, може іншим разом.

– Так, звісно. Я розумію.

Ніхто не любить, коли йому без дозволу лізуть у душу. Якщо Кріс не хоче говорити, я не копирсатимуся. Поки що.

Я посміхнулася якомога заспокоююче. Він притис мене до себе, передаючи тепло і впевненість, що все добре.

– Зараз я тут. І тільки це має значення.

***

Недільного ранку я прокинулася у звичних обіймах від того, що вібрував телефон. Кріс потягнувся до тумбочки, а я вчепилася в нього, не бажаючи відпускати ні на мить.

– Кохаю тебе, – пробурмотіла спросоння, все ще перебуваючи у полоні сну.

– І я тебе, – долинуло у відповідь з присмаком невагомого поцілунку.

Я шкірилася від задоволення, мов кицька, що поласувала сметаною. Все ж таки варто було приїхати до Лідса, щоб знайти своє щастя.

Воно, тобто щастя, скочило з ліжка і почало натягувати штани.

– Що сталося? Ти куди?

– Все гаразд. Заварю тобі чаю і збігаю за тістечками. Дієтичними.

Ха! Хіба бувають дієтичні тістечка?

– Боже, це так мило, ти такий милий.

Кріс посміхнувся тією посмішкою, від якої у мене їхав дах. 

– Це взагалі законно – мати таку усмішку і такі очі?

– А які вони?

Відчайдушні, глибокі, небезпечні, ясні, улюблені… Я б не знайшла всіх слів, які передали б те, що я відчувала. Тож я просто підвелася з ліжка, жадаючи поцілувати його звабливі вуста, але Кріс надіслав мені повітряний поцілунок:

– Я швидко.

Я промугикала щось нерозбірливе. Сьогодні неділя, тож можна трохи поніжитися в ліжку, дозволяючи своєму неймовірному чоловікові побалувати мене. Згодом я задрімала. Мені наснився білий пісок Маямі, блакитні, аж бірюзові хвилі, що омивали мої ноги поруч з ногами Кріса. Ми трималися за руки, підставлючи наші тіла теплому сонцю, і не було в світі людей, щасливіших за нас.

Намацуючи руку Кріса, я вхопилася в край простирадла. Від того і прокинулася остаточно. На годиннику блимала дванадцята. Але не це здивувало (довго спати у вихідні – це була моя суперздібність). Тиша. І відсутність.

Поки йшла на кухню, ще сподівалася побачити там рельєфне тіло у футболці і боксерах, як було це ледь не щоранку останній тиждень. Але саме повітря наче сповнилося порожнечею. Коли я проминула вітальню, вже знала, що нікого, крім мене, тут немає.