Читати книгу - "Акваріум"

Отже, ледве не цілу весну я боровся зі спокусою полювання на людей, але врешті-решт бажання і цікавість перемогли, і в один із перших теплих днів червня я виїхав із воріт свого будинку в напрямку міста.

Уже впали сутінки, погода була просто чарівна, в кишені мого піджака лежала ганчірочка, вимочена у хлороформі, та шприц із редуктином. Я, бачте, Діва за гороскопом, моєму знакові приписують просто маніакальну педантичність та зосередженість на завданні. Мене це взагалі не стосується — я дуже розхитаний у всіх планах, але, коли мені могла загрожувати небезпека, природа брала своє, і щось змушувало мене готуватися ретельно, а не покладатися на випадок. План у мене був простий і дієвий: я поїду в якийсь генделик, нагляну собі жертву, може, поговорю з нею, а може, й ні, а потім простежу за нею до самого будинку, одурманю хлороформом, впорсну їй редуктин, почекаю потрібний час, посаджу в кишеню та й поїду собі додому.

Цей план мені насамперед подобався тим, що він був простий. Не треба було на щось заморочуватися, така схема вимагала лише обережності. І, крім того, мене дуже тішило те, що жертву буде обрано довільно, а не так, як у випадках з дружиною та Василем.

Автівка тихо їхала вулицями вечірнього спального району. Ближнім світлом я промацував собі дорогу, щоб раптом не влетіти тут до ями та не застрягти, і намагався дивитися вусібіч, сподіваючись побачити потрібний мені заклад. Більшість вікон у будинках обабіч дороги були геть темними, хоча в деяких мерехтіло слабке світло від свічок, і стелями квартир рухалися довгі й темні тіні. Схоже було на те, що будинки населені не людьми, а просто духами, що виплітають свої неймовірні шаманські танці в порожніх, залишених власниками після якогось жахливого катаклізму помешканнях. Взагалі, тоді в мене знову розігралась уява, серце почало битися сильніше, і мені довелося зупинитися, щоб заспокоїтись.

Натиснувши на гальма та вимкнувши світло в авто­мобілі, я відразу помітив за декілька будинків яскраве світло і, знову завівши мотор, під’їхав ближче. Приміщення, де горіло світло, було напівпідвальним, та, судячи з галасу, який долинав крізь відчинені кватирки, в ньому назбиралося чимало людей. У скроні мої знову загупала кров, я причинив дверцята машини і присів біля слухових віконець. Звідси мені було добре видно, що там діялося.

Приміщення було не дуже велике, але забите людьми майже по саму зав’язку. На імпровізованій сцені стояли три стільці, на них сиділо троє абсолютно різнотипних чоловіків. Вони по черзі вставали і щось говорили в зал. Публіка була галасливою, дуже молодою, всі хлопці та дівчата напідпитку і всі, без жодних сумнівів, захоплені цими трьома, бо по закінченні кожної промови вибухали диким реготом, схвальними вигуками, просто свистом, і це все поєднувалося в такий неймовірний і потужний звук, що я дивувався, як скло в шибках досі ціле.

Звісно, я не міг проґавити такого шансу і швидко пішов покрученими невисокими сходинками туди, де час від часу вибухав сміхом натовп. Виявилось, що цей неймовірний і потужний звук, про який я щойно згадував, все ж спричинив невеликий розгром — вхідні двері було виламано, а стіни виглядали так, ніби тут відбувалися бої між двома загонами солдатів. Спершу я думав, що це якийсь політичний гурток, — надто вже молодою і завзятою була публіка, надто емоційно виглядали жести промовців, коли я бачив їх із вулиці. Але зайшовши, я одразу зрозумів, що помилявся — це просто поетичний вечір.

І в мене враз засвербіли руки влаштувати погром. Замолоду я доволі часто бував у товаристві творчих людей, власне, там я і з дружиною познайомився. Спочатку ставився до них прихильно, та згодом зрозумів, що кожен із них — порожнє місце і тільки забирає в мене час. Тоді я висмикнув з цього оточення свою дружину і намагався з подібними людьми не перетинатися. Але мої спроби вихопити її з того болота були не до кінця вдалими — вона воліла проводити час за моєї відсутності саме в їхній компанії, і тому я ще довго продовжував бачитися із  цими гнилими геніями. В основному це було так: ближче до ночі я ледь не з ноги відчиняв двері в ті квартири, набиті людьми, довго блукав в густій завісі сигаретного диму, гукав дружину, перекрикуючи музикантів, програвачі та  магнітофони, а потім, врешті знайшовши її, забирав свою кохану з їхніх довбаних посиденьок. Вона майже завжди була п’яна, часто перемазана помадою, із зім’ятим або й взагалі розірваним одягом. Щоразу, коли я брав її на руки і ніс на вулицю, в мене було враження, що її тут пускали по колу. Я ненавидів їх, ненавидів! Знаєш, виродку, я ненавиджу людей, але більш за все я ненавиджу саме поетів! О, знав би ти, що це за порода! Це наволоч, яка здатна зіпсувати тобі настрій виключно для того, щоб відстежити реакцію і потім вичавити із себе аж цілий рядок для нового псевдогеніального вірша! Жебраки на звалищах історії, які порпаються в чужих долях, відчищають їх до блиску і несуть до крамниць, де ці долі потім гірко всміхаються з книжкових полиць! Поети — це ті, хто завжди знає, як все на світі має робитися і виглядати, і більш за все в житті любить про це розповідати в римованій формі або в разі, якщо поет лінивий чи особливо безталанний, — безкінечними, як дощі в листопаді, верлібрами. Ти зустрічався із поетами хоч раз, придивлявся до їхніх порожніх очей, до їхніх жадібних вуст і рук? Вони дрижать у передчутті слави, від надій на бабло та світове визнання, в них завжди «ось-ось має вийти збірка в одному солідному видавництві», вони неодмінно знають, де відбуваються халявні фуршети і презентації, на яких збираються тільки самі поети та їхні збочені спонсори і де говорять лише про літературу, а надто — про своє в ній місце. Зустрівши поета, будь із ним обережний, ніколи йому не відкривайся, заради власної писанини він витягне з тебе всю душу, і тобі навряд чи сподобається спосіб, в який це станеться.

Хоча, звісно, існує нікчемно мала частка справді талановитих писак, справжніх геніїв, які синтезують у літери не власне марнославство, а справжнє життя, — в усіх можливих його проявах. Але їх так мало, що поетів від усвідомлення їхньої присутності я ненавидіти не перестаю…»

Ой, ну це він, як на мене, перегинає палицю. Я особисто знаю багатьох наших поетів, — неймовірно милі люди. Нехай щось здається сирим, вторинним, недопрацьованим, примітивним, позбавленим змісту, але іншої молодої літератури ми не маємо. Тим паче, що Шенколюк каже про давніші часи, впевнений, зараз ситуація суттєво змінилася.

А стосовно видавництв, усіляких грантів та фуршетів, то їсти хліб, намащений маслом з ікричкою, та сподіватися визнання може хотіти кожен. Це зовсім не заборонено, чи не так, пане Шенколюк?

«…ось вона — сила мистецтва — винесені прихильниками живої поезії двері, потрощені стіни, густа завіса сигаретного диму та пляшки з-під міцних алкогольних напоїв, що з холодним скляним звуком мандрують кам’яною підлогою. Я зрозумів, що зайшов дуже вдало, і маю повне моральне право покарати абсолютно кожного з присутніх за симпатію до подібного роду збіговисьок.

Я почав видивлятись у натовпі когось, хто був не слухачем, а схожим на поета. Сьогодні мені захотілося знищити щось прекрасне. Хоча б потенційно прекрасне. Нишпорячи очима понад натовпом, я помітив одного молодого хлопця, років двадцяти п’яти, який дуже голосно розмовляв, поводився зухвало і, наскільки я зумів роздивитися, перебував на цьому вечорі у товаристві кількох, значно молодших за нього дівчаток. Сумнівів не могло і бути — він пише. Такі речі завжди видно по очах і рухах, в них присутні чуттєвість і глибина. Чуттєвість і глибина, які можуть ввести в оману будь-кого і створити ілюзію повного порозуміння та близькості у співбесідника.

Дівчата просто-таки висли на ньому: одна щось шепотіла прямо у вухо, в мочці якого бовтався кульчик, а інша, обіймаючи ззаду, тулилася йому до спини і, судячи з усього, просто насолоджувалася запахом його светра.

Я спостерігав за ним до того моменту, поки вечір не оголосили закінченим. Потім, коли люди почали розходитися, став біля машини, яку я припаркував неподалік від входу, і став чекати. Публіка збуджено виплескувалася з підвальчика і відразу ж зникала