Читати книгу - "Акваріум"

Вони закурили і ще певний час стояли біля входу. Потім троє поетів попрощалися з ним, потиснувши руки, і зникли в темряві. Хлопець щось розповідав дівчатам, я чув, що він говорив про якогось Чубая, а потім відправив їх до наливайки неподалік, пообіцявши прийти за півгодини, ну, за годину — найбільше.

Нарешті він залишився сам. Усе було навіть простіше, ніж я собі уявляв. Він дивився на стрункі дівочі ніжки, що зникали в темряві довгої вулиці, слухав, як швидко вони цокають підборами по асфальту, аж тут за його спиною беззвучно виник я. Швидко затулив йому рота й носа ганчіркою з хлороформом і притис хлопця до себе. Він був хлявий якийсь, майже не вчинив опору, лише кілька разів нервово смикнувся й важко осів на землю. Не гаючи часу, я ввів йому редуктин — добре, що коло входу був ліхтар, і все було видно, — а після цього потяг уже непритомне тіло ближче до машини. На вулиці панувала повна тиша, схоже, нас із ним ніхто не помітив. Через звичний уже час я дивився, як темні контури тіла на асфальті швидко зменшуються в розмірах, і невдовзі я витрусив маленького поета на асфальт, закинув собі до кишені куртки й застібнув на ґудзик, аби він ніде не подівся. Після цього перевірив вміст кишень його джинсів, знайшов там трохи грошей і якісь віддруковані на машинці вірші. На щастя, я загубив той папірець, але можу сказати, що вірш там був фіговенький.

Я поклав поетика до кишені, сів у машину і поїхав до себе. Мені не терпілося посадити його до акваріума, перед тим навівши маркером на його спині номер три.

Сьогоднішній вечір був прекрасний: ті дві пташки залишилися без тілесних розваг і з неоплаченим алкоголем в барі, колекція моя поповнилась, а літературні лави зазнали ледь відчутної втрати в особі сумнівно обдарованого, але неймовірно впевненого у своїй обраності мудака. Це все приємно гріло мені душу.

Отже, з початком літа в акваріумі було вже три екземпляри. Дослідження були поновлені з відчутним ентузіазмом, насамперед через номера третього. Мене дуже дивувало, що Василь і отой молодий поет, такі неймовірно різні в нормальному своєму стані, під дією редуктину стали дуже схожими, і іноді я відрізняв їх лише за номерами на спинах. Напевно, цей редуктин мав якісь властивості, що давали змогу приводити людей до спільного знаменника, якщо можна так висловитися, звісно. Тобто препарат і справді блокував особисте — все, що міг заблокувати, залишаючи тільки загальні риси. Ось, наприклад, належність до статі редуктин здолати не міг. Та мені це й не було потрібно, бо дуже цікавило, чи здатні мої піддослідні мати потомство і чи не блокує редуктин разом з усім іншим ще й інстинкт розмноження?

Сумніви мої розвіялися наступного ж ранку після того, як я підселив до акваріума третього мешканця.

Вранці, ледве прокинувшись, я побіг до кімнати з моїми жучками і побачив, що колишній Василь повзає на карачках довкола шматка хліба, відкушуючи помалу, а ось номер три швидко адаптувався до нових обставин і з усім звірячим запалом трахає мою колишню дружину. Я нахилився до акваріума, деякий час поспостерігав крізь скло цю тваринну сцену і занотував собі у блокнот нагадування, щоби надалі я привозив додому тих, хто до зменшення був у репродуктивному віці, бо Василь, судячи з усього, — підстаркуватий, бо за кілька місяців в акваріумі навіть не підійшов до єдиної досяжної жінки…»

Коли Шенколюк починав викладати факти, як науковець, — зникала ненависть і злість в інтонаціях і натомість виникала збудлива педантичність і сухість, вміння швидко і влучно робити висновки. Мені це подобалося. Раптом страшенно захотілося побачити, як він виглядав. Крім того, він же був науковцем, а це значить, що писав наукові роботи чи щось подібне. Про нього мають бути бодай якісь мінімальні відомості в мережі.

Я підвівся і, не вимикаючи касети, забив його прізвище в інтернет-пошуковику. Вже за хвилину я переконався, що він усе-таки зумів вичистити себе під корінь із будь-якої пам’яті. В безмежному і всезнаючому Інтернеті не було сказано жодного слова про Шенколюка. Це ж треба так ненавидіти людство, щоб зовсім витерти себе з його записів…

«…відтоді життя в акваріумі пішло веселіше — номер два постійно щось їв і багато спав, а номери три і один часто вдовольняли свою хіть, в перервах між цим розходячись в різні куточки прозорої клітки.

З червня 1995 року я взяв собі за правило виїздити на полювання двічі на пору року, першого разу намагаючись упіймати чоловіка, а другого — жінку, бо мені хотілося підтримувати таким чином рівновагу між статями, замкненими в акваріумі, а також не витрачати дуже активно запаси редуктину, які в мене, на жаль, були обмеженими.

Весь час поміж вилазками я присвячував тому, що спостерігав за їхнім фізичним станом — а вони, як мені здавалось, не хворіли зовсім, спостерігав, наскільки вдало і легко нові екземпляри уживаються зі старими, бо нормальна адаптація свідчила про те, що все йде як треба, що я роблю все правильно.

Так все і котилося, виродку. До кінця того року в акваріумі жило семеро дорослих піддослідних, чотири чоловіка, і три жінки, і шестеро дітей, народжених самками після безкінечних спарювань. Плід вони виношували майже півтора місяця, і, коли закінчувався термін, то просто випльовували на скляне дно акваріума його нового мешканця — маленьку людинку розміром з голівку сірника. Це було справжнє диво. Перша дитинка від номера один народилася майже на мій день народження. Це мене дуже зворушило, особливо якщо брати до уваги, що номер один могла колись народити дитину і для мене.

Малюкам я відвів окремий куточок, де вони росли окремо від дорослих. Тільки час від часу дозволяв їм перебувати разом, та й то недовго, аби вони надто не впливали одне на одного.

Коли вони трохи підросли, я теж проставив їм номери, але на знак того, що вони народжені вже маленькими людьми, додавав до номера крапку, аби розуміти, що вони з першого покоління в неволі.

У цілому ж догляд за акваріумом не був чимось дуже складним. Треба було лиш вчасно їх годувати, давати пити, стежити за температурою і не залишати двері в кімнату відчиненими, щоб протяги не завалили на скляний паралелепіпед з моїми жучками портрет Сталіна, що досі стояв над ними.

Ну і звісно, в моєму праві було описувати процеси, які відбувалися з акваріумом та його мешканцями, чи ні. Але я перетворив це право на свій обов’язок і щодня занотовував у записник навіть найменшу думку з приводу побаченого. Це привчило мене до порядку, і в моїх записах з грудня вже відчувалася система.

Так ось, наприкінці того року я вже зауважував перші ознаки того, що на моїх очах народжується суспільство. Так, воно було примітивним, оскільки вся його сутність зводилася до того, що жучки тепер рухалися, тримаючись неподалік одне від одного, наче зграйки тропічних риб. За головного, того, хто визначає напрямок і швидкість руху, був, в основному, номер шостий — рудий чоловік, якого я зловив наприкінці жовтня після засідання керівників якогось заводу на іншому кінці міста. Схоже було, що редуктин не знищив до кінця його організаторських здібностей, і тому в акваріумі він був лідером.

Ось що значить харизма, чи не так?

А мені особисто від шостого номера залишився шикарний чорний костюм та золотий годинник. Я довго не міг збагнути, звідки в бідній країні, де стільки людей елементарно голодує, хтось може мати подібні речі, але потім подумав, що мені, власне, все рівно, і не парив більше голову цим питанням.

На той час у мене вже з’явилися певні звички в полюванні. Схеми щоразу ставали дедалі точнішими, і я тішився їх простотою і легкістю, не намагаючись додавати до своїх планів ніяких закручених деталей, бо єдиний хибний крок міг означати повний провал усього експерименту.

Кількість упольованих мною людей тільки зростала, з нею мала би зростати і впевненість у моїй невловимості, але так сталося, що тоді я чогось про це не думав. Мені в голову не клалося, що когось може цікавити доля бодай одного з моїх піддослідних і хтось справді переймається таємницями їх зникнення.