Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Пишу цього листа – і теж не знаю, чи дійде. Послав телеграму і теж не певен, чи ти її дістала. Я писатиму і проситиму всіх, щоб листи кидали на пошті – ти тільки не турбуйся, коли довго нема – це, значить, неув’язка. Кажуть, що пошта має в нас бути – тоді, звичайно, все наладиться.

Я тобі вже писав, що працюю я в рудоуправлінні в планчасті. Писати книгу не маю змоги. Живу під конвоєм. Разом з Вол[одею]. Його з агронома знято. Взагалі і т. д. Духом я не падаю. Одержав од тебе листа № 1 – тепер я знаю, що ти вже десь «на місці» – не подорожуєш, і це мене веселить і підбадьорує. Живу тільки Вами, моїми рідними, бо інших радощів не маю і не матиму. Відношенням до себе – вбивають охоту працювати. Ну, що ж – я не винен. Хотілося краще – не хотять. Будемо, значить, ординарними.

Почуваю з листа твого, що й тобі з Мурою там не мед.

Мало вже не 2 м[іся]ці з того часу, як ти писала листа (5.Х.) – (я його дістав учора). Що з того часу, як, не знаю. Та вірю в тебе, вірю в твою енергію і мудру голову. Не розгублюйся тільки.

Навряд чи зможеш ти до мене літом приїхати – щось по поводженню зо мною – не вийде, мабуть. Проте не журись, я вірю, що ми з тобою ще побачимось – інакше мені жити нема для чого.

В листи до Москви я вірю мало. Од Я[кова] М[ороза] – нічогісінько. Та якось то воно буде…

Єдине чого боюсь – це втеряти з тобою зв’язок. Пиши обов’язково. Я всіма способами старатимусь, щоб і мої вісточки до тебе долітали.

Привіт і сердечне спасибі Федоровичам і всім, хто допомагає тобі і пам’ятає про мене. Хай їм весело і радісно живеться.

Я люблю тебе, люблю Муру, Вячка, жду зустрічі, живу тільки, говорю ще раз – Вами, мої найдорожчі.

Не забувайте мене.

Мені пришли гумок, копіровального паперу і взагалі…

Цілую кріпко. Люблю і люблю.

Твій Павло. Муркетку цілуй. Як Вячко?

Листи будуть розхристані, бо не знаю дня і години, коли пишу – при нагоді.

П[авло].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

12 грудня 1935 р.

12. ХІІ.35.

Дорогі мої й рідні!

Я в кожному листі, Варюшко, вітаю тебе з твоїм народженням, бо не знаю, чи дістаєш ти мої ті листи, чи ні. Я – не певен в цьому. Отже, ще й ще раз! Господи, чого б тільки я не побажав тобі – щоб хоч трохи легше тобі там жилося. Цілую тебе – всю. І очі твої хороші – хай ніколи не смутніють вони.

У нас щодо кореспонденцій пішли «строгостя». Щоб післати телеграму – треба тих дозволів, та ще дозволів. З листами теж. Думка цього послати поза «строгостями», а одного в «строгостях» завтра.

Що ж у мене нового?

Щось таке 7-го числа (грудня) звідкільсь «блиснуло». Одержана з Кедрового рація такого змісту: «Установите, намерен ли П. М. Г[убенко] писать книгу. Сколько для этого требуется времени».

Я відповів, що, мовляв, коли книгу писати за планом, затвердженим Гулагом, то треба рік з перебуванням на ІІ промислі. Коли ж про Печору – треба 4 м[іся]ці.

Відповідь радирували. Оце чекаю, що воно буде.

Що це значить?

Мені здається, що це «дзвінок» з Москви, бо настрій у мого начальства ти ж сама знаєш який щодо мене.

Чого я чекаю з цього?

Я вже так зневірився в усьому, що нічого не чекаю. Ото так запитають, одповідять – і на тому кінець.

Коли ж це справді щось серйозне – то тоді, можливо, дадуть змогу й умови працювати тут над книжкою. Це було б непогано, коли б у мене був хоч настрій відповідний, а то ж леле…

Найкращим би було, якби мене перекинули на ІІ пром[исел] чи в Чиб’ю, і щоб я там працював над книжкою. Але це… мрії.

Отакі то діла. У всякім разі на моїм стоячім болоті, щось ворухнулось і мене трішки стрепенуло.

Листів од тебе не маю. Ото як дістав № 1 від 5/Х (тобто більше як два місяці тому писаний) і після того ні гу-гу, крім телеграми.

Що з листами? Знаю, що пишеш, – а їх нема. Може вони тут десь залежуються? Це можливо, бо «строгостя». Це ти май на увазі, пишучи мені.

Живемо під багнетами, як і раніше. І не видно «просвітленій». Та вже позвикали. Працюю в планчасті управління. З Кедровим не маю ніяких зносин.

Оце сьогодні прийшла Вол[оді] посилка з Арх[ангельського] торгсину – довго йшла, як бачиш. Він «на общих» і досі.

Скучаю я, Варю, за Вами. Хоч би листи! Яка це мука, коли й слова від вас не дочекаєшся.

Я в кожному листі щось прошу тебе прислати – пришли мені наконечників для олівців і гумки, і олівців, бо вже посписував на роботі, і копір[увального] паперу. Ой, господи! І цукру, і соди! Живемо взагалі скрутновато.

Посилаю тобі мою любов – і любов, і любов, і повагу, і пошану, і все, що є кращого в мене. І Муретку цілую кріпко. Вітай Федоровичів і всіх, усіх. Як же тобі в театрі? Важко, чи ні?

Цілую кріпко й ніжно.

Не забувай.

Твій П[авло]

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О. і М. М.

12 грудня 1935 р.

12. ХІІ.-1935 р.

Гуммі-арабики там можна дістати? Пляшечку?

Моя дорога, люба моя, хороша Варю! Мура, моя рідна!

Я пишу Вам, любим моїм, тепер похапцем, бо й цієї, єдиної моєї втіхи й розради – позбавлений тепер. Пошти нема, за листами – око. Твого листа, Варю, одержав (№ 1) від 5/Х. Йшов він місяця 1 1/2. Дістав і телеграму, де дізнався, що ти в театрі. Чекаю, чекаю, чекаю – листів, де б дізнався, як же ти там працюєш, як тобі живеться. Ой, як я тужу без вісток од тебе. Ти вітала мене з народженням. Дякую сердечно. В тяжких обставинах застав мене 46 рік мого народження. Не залишають мене в спокою. Працював я в управлінні, а це знов шарпають на «общие». Що я їм зробив, що таке? Уже снаги не вистачає. Де буду працювати, ще не знаю, але сказано «на общих». Я не знаю, чи дістала ти мої листи. Я пишу. Правда, чекаю завжди нагоди (як і тепер) – і це мене бісить і гнітить, бо знаю, що й ти там хвилюєшся. От біда! Здавалася б – дедалі мало бути ліпше, а воно…

Чи писала ти до Москви? Чи чути що? Одірваний і одрізаний – хожу, як у тумані. Та, мабуть, і чекати з тих листів нема чого, отак