Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

До Вол[олоді] – проскочила телеграма од М[арії] Ів[анівни] з Мацести. Оце й усе. Од тебе, значить, і досі я не маю ні одного листа. Я страшенно хвилювався – чи доїхала ти. Коли одержав телеграму – заспокоївся. Листів чекаю, але знаю, що доки не ляже санна путь, нічого не буде.

Що в мене? Чорні дні. Сидимо вдвох із В[олодею] в підконвойній команді, де зібрано відповідні пункти нашої статті. Що сіє значить – не знаю. Що буде – невідомо. Чуток, чуток різних, «як чорного того пір’я» (як казав Гурович). Держать строговато. На роботу без штика, а то весь час під «оним». Працюю я в управлінні рудника, в планчасті. Єрунда, розуміється. В[олодя] – на загальних. Хвороба моя й стан здоровля (ІІІ к[атегорія]) не дозволяє на фізичн[у] роботу. Догляд – ретельний і пильний – щоб хто, боронь боже, не вкрав. Настрій у мене спокійний, рівний і «положительный» (од слова «положить»). Вол[одя] нервує. Спимо разом на нарах (ваг[онної] системи). В бараці тепло. Здоровля – по-старому. Живіт, як живіт, як завжди.

Отакі то діла. Ясно, звичайно, чому ото й тебе «виїхало» і все таке інше. Все це було передбачено раніше, щоб мене ввергнуть в «узилище». Балачки про книжки, про медроботу – це все були «теревені». Бажалося, очевидно, на тяжку фізичну – ну – нідзя. А може ще й того спробуємо. Та не гнітить мене це і не печалить. Співаю я: «Положил єсі на главах их венци». І все.

Про тебе думаю, про тебе турбуюся, що Ви, як Ви, де Ви, куди Ви? Біля мене хоть гвинтовка й багнет, – а хто ж вас там боронить? Бог? Скасували ж його? Я все молюсь «Северному Сиянию», щоб «продлило» віку Євг[ену] Фед[оровичу], Мик[олі] Фед[оровичу] та Павл[у] Оник[ійовичу] – вони ж, мабуть, спасибі їм, не покинули Вас обох, бідних моїх, серед дороги? Хай їм весело буде так, як буде мені весело, як я, коли не «загнусь», буду їм тиснути руки на волі.

За мене не турбуйся. У мене все так, як народна мудрість рекомендує: «брюхо в голодє» (Ой, і пища ж!!!), голова в холоді, а ноги в теплі (у валянках). Значить усе гаразд. Звичайно, коли в тебе буде змога чогось підослати – підошли. Тільки – звідки ж?

Листи пиши на Троицко-Печорск, Коми обл., рудник Едж[ыд]-Кырта. Та й телеграми краще туди, так [на] адресу: «Троицко-Печорск, рудник Еджыд-Кырта» – так буде краще, бо Щугор щось затримує сильно.

Я знаю, голубко моя люба, що ти зо мною, що Мура зо мною, що Вячко зо мною – і тому живу. Чи Вячулька живий? Зв’язалася із Харковом?

А взагалі, як там воно «вопче»? У нас ні газет, ні радіо! Чули тільки, що абесинці італійців, чи навпаки. І все. А ти пиши більше про любов, бог з нею, з Італією…

Цілую тебе, радість моя.

Цілую Муру.

Всі[м] «архангельцям» мій сердечний привіт і щира дяка.

Твій /Па[вло]

Облігації візьми – може виграєш. Вітаю з народженням. Бажаю щастя, успіху, здоровля. Люблю тебе й мрію бути вкупі. Чому й досі нема листів? Жах, як скучаю. У нас справжня зима. Чи є чутки з Москви? Писала родичам туди, чи ні?

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

19 листопада 1935 р.

19. ХI.35

Рудник Еджыд-Кырта

Моя найдорожча, хороша моя!

Знову пишу. Нещодавно послав телеграму й листа. Пишу і не знаю, чи доходять мої листи до тебе, бо доводиться передавати оказією – пошти на руднику й досі нема.

2 місяці вже (більше навіть), як ми роз’їхались, а й досі від тебе, крім телеграми, що ти доїхала до А[рхангельська] – нема нічого. Та й та телеграма якимось чудом потрапила до мене. Більше – анічогісінько. Я вже ремствував на життя, а тепер уже не знаю, що й казати. Вже одержують тут листи, писані в середині жовтня, а мені нема.

Шибає думка – чи не складаються вони десь тут, бо я ж і досі (та мабуть і надовго!) в «охороняємому» стані, під багнетами.

Працюю в рудоуправлінні, в планчасті. Атмосфера тяжка – «начальство» бундючне, харків’янин, «професор», гівно, а щохвилини силується показати зверхність. Одне слово…

Живу я, голубочко, думками про вас та мріями. Коли вам там добре, то й мені добре.

Інтерес у мене до будь-якої роботи тут пропав. Власне, його вбили, і я тепер добре та гаразд зрозумів, що ніякої роботи літературної від мене не хотять, а зовсім навпаки, і що мене «спустили» на низи, де я й нидітиму. Мене це турбує тільки з того боку, що втеряв я надію жити тут разом з тобою. Це мене пече. А щодо мене, то я вже звик до свого стану і здивувати мене вже нічим не здивуєш.

Взагалі в нас почувається «усиление прижима», а щодо нас, – особливо.

Ну, та хай. Колись же та послабне.

Я мучусь думками про вас, – що Ви там в Архангельському робите, як живете, чи не голодні, чи не холодні. Чи працюєш ти там і де, коли працюєш. Тепер і Ви вже, мої дорогі, «сєверні» люди.

Хоч би скоріше листи.

Я пишу тобі розхристано, бо живу в бараці, з якого вихожу о 6 год. ранку, а приходжу о 8–9 вечора. Речі на базі. Обідаю у земляка, що живе окремо тут. Читати нема коли. Вдень зайнятий, ввечері нема світла. Газет нема.

Продукти поки що держаться. Скоро вже кінець. Харчі тут – о, господи! Больничного не маю. Молока не маю. Перелякана лікарка (переляк од мого пункта) – тікає. Взагалі, ти ж розумієш.

Посилки ті, очевидно, пропали – з фарбами і т. д. дві. Пришли, голубко, копірованого паперу, гумок, пер.

Ой, хоч би скоріше листи. Ще раз вітаю тебе з народженням. І люблю, і обнімаю, і тисну, тисну, тисну.

Мурочку цілую кріпко.

Як Вячулька? Чи є від нього що-небудь?

Вітай Филип[овичів], Христ[юка].

Цілую всю.

Твій П.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

24 листопада 1935 р.

24. ХI.35.

Рудн[ик] Еджыд-Кырта.

Люба моя і дорога Варю! Мене просто розпач бере з листами. Пошти в нас на руднику нема, і чи буде невідомо. Доводиться писати і прохати, хто йде з рудника – кинути листа по дорозі. Це – заборонено. Недавно мав сюрприза – в листі твоєму з А[рхангельська] – вложено конверта з мого листа до тебе. Це значить, що листа взято на пошті і дано мені зрозуміти, що, мовляв, не вдасться… А як офіціально посилати листи – невідомо. Кидати листа в скриньку на руднику