Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Мої ви дорогі! Як болюче, що Ви далеко, що з Вами б я легше переносив оці тортури! Не дай, доле, втратити надію! Не хочу, не втрачу!

Живемо скрутно. Гроші? Та не дістанеш же їх тут готівкою, а на інше ім’я переказувати не можна. Та й усі тепер – осторонь – небезпечно: ми ж гнані й загнані.

Посилки пропали (дві останні). Украдено їх тут на руднику. Фарби продано в КВЧ в Кедровому. – Я написав заяву – ну, та з цього вже не буде толку – хіба може припечуть злодія.

Відносно грошей, Варюшко, – спробуй, вишли на моє ім’я – може коли вдасться хоч махорки тут за ордер роздобути. Думаю, як би кинути курити, бо й махорки нема. Вол[одя] – кинув.

А так тоскно, сіро – аж «коричнево». Живемо під пильною охороною. Остогидло.

З твого листа, що ти кинула на Воркуту – ніяких наслідків.

Взагалі не порадую, нема чим тебе, голубко моя. Люблю я тебе дуже і мрію про тебе і благословляю тебе. Вітаю з днем народження і тебе. Щастя та долі тобі бажаю, та кінця цих проклятих фізичних і моральних мук. Будь щаслива, єдина моя. Чи дістала ти телеграму мою, чи «доброжелатель» махорки на ті гроші купив, що я дав на телеграму.

Пишіть. Як Вячко? Як Мура? Вишли мені, Варю, тубку вазеліну (шерхнуть руки) і гумок та копір[увального] паперу. Олівців небагато – простих, тільки «м’яких». Ну, бувайте здорові, не забувайте мене. Я держусь. Аж кров з-під пальців – а я держусь.

Цілую всю, люблю, жду, надіюсь.

Твій П.

Вол[одя] – вітає.

Вітай Євг[ена] Фед[оровича], Мик[олу] Фед[оровича], Пав[ла] Оник[ійовича]. І всіх, хто знає мене.

Конвертів з марками! Варюшо моя!

Лист Губенка В. П. до Маслюченко В. О. і М. М.

16 грудня 1935 р.

16 грудня 1935 р., Харків

Дорогие Варвара Алексеевна и Мура!

Почему Вы не отвечаете на наше с бабушкой письмо? Там написано, что мы получили посылку и Муркину открытку. Мура пишет, что Вы послали письмо и открытку с каким-то человеком. До сих пор никакой человек не являлся, и так как по словам Муры то письмо длинное, то подробностей мы так и не знаем.

Мура! Летом я получил письмо от Воли. Она пишет, что будет учиться в Саратове. Спрашивала про Вас, но тогда мы ничего не знали про Вас, а теперь, когда знаем, то забыл ее адрес.

Учусь я хорошо. Вот 28/ХІ я где-то заразился корью, но теперь она уже проходит.

Бабушка здорова.

Всего хорошего.

Ваш Вячик.

Йосип Гірняк

Спомини

1935 – кінець 1938 рр.

Адміністративний розмах начальника Ухт-Печлаґа Якова Мойсеевича Мороза досяг своїх вершин в останніх часах панування Ягоди, з яким, як видно, він був заодно. З 1935 по 1937 рік розбудова Чіб'ю здивувала й Москву: середня школа, технікум для дітей вільнонайманих, палац піонерів, літній театр на тисячу осіб, в якому не відбулося ні одної вистави із-за короткого та зимного літа, великий стадіон у грецькому старовинному стилі, на якому за час мого перебування у Чіб'ю тільки кілька разів позмагались спортовці-футболісти, багато мешканевих будинків для службовців ҐУЛаґа. Клюб ім. Косолапкіна розрісся у професійний театр з оборотною сценою, високими кулісниками і всякими допоміжно-господарськими прибудівлями. Яків Мороз, який дуже пишався театром, прикріпив мене до Ухт-Печлаґа як вільнонайманого з правом виїзду з території тільки раз на рік у відпустку. Виїзди такі були дуже ускладнені із-за вовчого пашпорта, по якому трудно було задержуватись на кількаденний побут у місцях відпочинку, бо міліція власників такого документу не прописувала… Коли я 1937 року відважився на виїзд, то моя поїздка на Україну закінчилась – арештом моєї дружини Олімпії Добровольської. Її протримали 4 місяці без будь-яких обвинувачень та допитів, і після того порадили переїхати негайно добровільно з Харкова до Чіб'ю і там разом зі мною завойовувати далеку Північ.

Сталінова інсценізація «кіровщини» спричинила в житті концтабірників трагічні події. Ще до приходу Єжова, за останніх часів панування Яґоди в режимі таборів зайшли великі зміни. Всякі «полегші» для каторжан в одну хвилину були скасовані. «Колонізованих» знову загнано у зону арештантів, родини їхні в час лютих морозів виселено з території таборів. Усі політичні в'язні попали в найсуворіші ізолятори. Єжов удосконалив ту систему ще й тим, що організував спеціяльні комісії, які день і ніч займалися переглядом усіх «справ», а ті «перегляди» кінчались новими присудами смерти. Появились на території Ухт-Печлаґа спеціяльні відділи охорони «Вохр», про завдання яких кружляли неймовірно жахливі поголоски. Сп'яна ті «лицарі» самі признавалися до своїх геройських подвигів: скільки останньої ночі один чи другий спровадив нещасних на той світ. Вночі оті охоронці правосуддя вривалися в бараки і, як колись на «волі», переганяли приречених у новозбудовані «спецкорпуси», звідкіля мало хто повертався.

У театрі був серед технічного персоналу молодий хлопець, родом із Миколаєва, Кириченко. Був він майстром на всі руки: столяр, машиніст сцени, помічник декоратора, і всякі інші роботи, які іншим були не під силу, Кириченко без принуки радо виконував. Одна була в нього слабість: випивав він кожну рідину, яка містила в собі хоч каплину алькоголю; перед ним не устоялась жадна політура, денатуратний спирт, які часто вживано в столярній майстерні театру. Кириченко без страху перед отруйними наслідками випивав цей дефіцитний продукт до останньої каплини. Адміністрація театру дивилася на слабість Кириченка «крізь пальці», цінячи його невтомну працездатність. Кириченко не приховував своєї любови і пошани до мене, як до свого земляка, і часто інформував мене про те, що діялось у законвойованому таборі; кого вночі забрали, скільки серед забраних було українців. Від нього я довідався, що вже не стало Максима Лебедя, Антона Приходька, Музиченка, Петренка, колишнього директора «Березоля» Дацкова, і декого з тих, з якими я одним етапом прийшов у Чіб'ю. Тоді мені здавалось, що коли б я був засуджений не на три, а на п'ять років, то й мені не оминути було б долі товаришів… Рятувало мене те, що я вже був вільнонайманий. Однак, трохи згодом, коли я став пильніше аналізувати події і ситуацію, я помітив, що біля мене і моєї праці атмосфера згущувалась звичайними у радянській дійсності явищами. Було помітно, що «стукачі» концентрували свою пильність біля моєї особи.

Адміністраційним начальником театру був «політкомісар», якого завданням було слідкувати не тільки за господарством театру, але й відповідати за ідеологію мистецької продукції. Комісари театру дуже часто мінялися. Рекрутувалися нові з кадрових робітників НКВД, яких із-за пристрасти до алькоголю зміняли з оперативної роботи і карали тим, що посилали на всякі другорядні, менш «почесні» функції. Ті заслужені алькоголіки, часто сп'яна проговорювали те, що мусіли тримати за зубами.