Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

У програму одного концерту я включив два дуети Карася і Одарки з музичної комедії «Запорожець за Дунаєм». Серед таборових глядачів було чимало вільнонайманих громадян, які не раз вимагали подібного репертуару. Партію Карася виконував я, Одарку російська співачка з Ленінграда. Концерт, як звичайно, відбувався без особливих декорацій, без жадних реалістичних деталів, на сцені були тільки сірі завіси. Для підкреслення кольориту ми вдягли український народний одяг. Ця точка програми вимагала трохи більше часу, тому я рішив, як окремим відділом, нею закінчити концерт. Кириченко, як господар сцени, попросив перед кінцевою частиною концерту десятихвилинний антракт. Коли почався останній відділ концерту і оркестра закінчила увертюру, а завіса відкрила сцену, в залі залунали голосніші, як звичайно, оплески. Вражений цією несподіваною реакцією глядачів, я глянув із-за куліс на сцену і остовпів з подиву. На кону стояли дбайливо виконані декорації чорноморського пейзажу, з верхів'ями стамбульських мечетей та султанських палат, які завжди на Україні прикрашували ту п'єсу. Заскочений таким самовільним проявом ініціятиви Кириченка, я ще з більшим, як звичайно, акторським запалом, точніше програв, ніж проспівав дуетну партію Карася. Глядачі не скривали свого враження і щиро нам дякували своїми оплесками. Як тільки завіса закрила сцену, комісар спитав мене, звідкіля взялися декорації для картини із «Запорожця»? Кириченко, який стояв осторонь і слідкував за враженням від своєї витівки, вмішався в розмову і заявив, що це він із власної ініціятиви ночами приготовляв декорації для «Запорожця», використовуючи старі, непридатні останки будівельних матеріялів і засохлих фарб. Сердешний любитель мистецтва додав:

– Я це зробив для свого рідного мистецтва, яке люблю понад усе!

Комісар і театральні «стукачі» не повірили, що та затія відбулася без моєї участи. Мені скоро стало відомо, що актриса Ленінградського театру Катерина Макарівна Капустіна, яка після відбуття свого трилітнього реченця вийшла заміж за «вохровця» і залишилась вільнонайманою акторкою, вислала цілий еляборат до 3-го відділу про мій «необ'єктивний підхід і надмірно сентиментально-проникливу інтерпретацію творів з українською тематикою».

За розбазарювання декоративного матеріялу і за недисциплінованість комісар театру відправив Кириченка на десять днів до ізолятора на «цегельні». Цей карний лагпункт був пострахом для всього населення Ухт-печорського концтабору. Там, серед найтяжчих умов, голіруч і босими ногами, мов фараонові раби, громадяни «прогресивної країни» місили вічномерзлу глину, з якої випалювали цеглу для вогнищ у котеджах співробітників ҐПУ. По 10-х днях, ледве живий вернувся до театру Кириченко. Він нишком, без свідків, всунув мені в руку записку, і встиг тільки додати, що цей папірець просила передати мені тяжко хвора людина, яка вже два місяці страждає в ізоляторі на цегельні.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

27 грудня 1935 р.

27. ХІІ.

Е[джыд]-Кырта, рудник.

Дорога моя, люба моя, сонце ти моє єдине!

Листа я від тебе одержав од 11.XI. Це – другий. Перший був від 4.Х. Бачиш, які інтервали між листами. Ти пишеш, що писала, а де ж ті листи – чи лежать десь по поштових скриньках та торбах, чи в шухлядах «бдительности»? Як важко не мати звісток від джерела, яким тільки й живеш, яким тільки й живишся. Дуже я радий, що хоч знаю, де ти й що з тобою. Чекаю нетерпляче, – як пройшла на театрі, як тобі там ідеться. Знаю, що не мед, мабуть, та що ж поробиш.

Про себе. Я вже тобі писав, що була рація-запитання, чи «намерен» я писати книгу. Я дав відповідь, що «намерен» і в відповіді додав, що коли справа йде про книгу, яку затвердив ГУЛАГ, то треба мені бути на ІІ промислі. Додав там і про те, що коли книгу треба про Печору, то треба 4 місяці відповідних, звичайно, умов і прожиття на руднику. Що ж ти гадає[ш]? Яку відповідь дістав я на це все?

– «Объявите (такому-то), что он должен находиться там, где он есть».

І все. Ніби я прохав кудись мене перекинути. Самі запитали – і самі ото так «дипломатично»… заборонили писати. Я гадаю, що запитання було наслідком твоїх листів. Ну, ото вони заворушились, «одбули чергу» і… замовкло все на довгі роки. Я вже не знаю, чи варт[о] про оці такі «блискучі» наслідки написати тобі в Москву, щоб там знали, як реагують на все тут, на місці. Порадься з кимось там з земляків, як вони на це? Чи не буде з того всього, коли я буду порпатися, що закинуть кудись у такі місця, звідки вже й «воздихания» не почуєш.

А так усе по-старому. Працюю в рудоуправлінні – роботи прірва, сиджу цілими днями над усякими таблицями. На «обчие» не займають і не говорять. Думаю, що може зверху сказали, бо зразу були сильно заходились, щоб обов’язково на «тяжелые».

Погано з животом. Останній місяць просто вже не дає спокою – так болить, і ніяка «ліка» не бере. Умовився з лікарем, що як тільки скінчу годовий відчит – ляжу в лазарет. Може полежу, та вгамується, а так біда.

Живу там же «під конвоєм», як «опасний» і т. д. Набридло.

Вол[одя] – теж. Дістав він листа від М[арії] Ів[анівни] – вона в Хості, влаштувалася там медсестрою в санаторії. Володя тебе вітає.

Я не знаю, що його далі робити – живу як у тумані. Гнітить мене, що не маю я надії тебе побачити цього літа. Я в такому стані, що клопотатися про твоє чи прожиття тут, чи побачення з тобою – не маю ніякісінької змоги – просто це викличе в кращім разі усмішку у тутешніх моїх «богів». Такі ми тут уже упосліджені в тій «команді підконвойній», що й боже мене борони. Смішно це все, коли так глибше подумаєш, а проте всі тут на це все дуже серйозно дивляться. Ну, ти ж розумієш… Так що – тільки на тебе й надія. Коли тобі вдасться добитися дозволу чи на побачення, чи що – то це, очевидно, єдина путь… Бийся, голубка, може пощастить. Що далі буде – невідомо. Поки що на всі мої запитання, чи довго мене держатимуть у такім стані «строгої ізоляції» – відповідають: «Невідомо. Не від нас залежить – зверху!»

Та чорт з ним! Скучаю я за тобою, Варюшко, дуже скучаю, скучаю коричнево, аж чорно. Така мені тут нудьга та печаль, густа, як хмара, й пекуча, як полум’я. І які ви там, і де ви там – ось прямо стоїте всі перед очима й не одходите. А я все старію, старію – точить мене