Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Хоч би хоч вам там було непогано. Як там Мурапет з руською школою? Що вона? Тяжко їй дається, чи ні? З Харкова маєш що? Про малого чути щось, чи ні? Господи, як болить серце за всіх вас!

Ти ж дякуй, і вітай, і цілуй усіх земляків, що допомагають тобі в скруті. Вітай Над[ію] Віт[аліївну] – і дякуй. І Федоровичів, і Степаненка. Який Степаненко? Аркадій? Чи Олександр?

Тебе я цілую, і вітаю, і голублю! Муркетку теж. Чекаю вістей, як… як… як…

Чи одержуєш мої листи? Чи дістала телеграму з вітанням тебе з народженням?

Ну, будь, голубко моя, здорова, не забувай мене.

Твій Па[вло].

Ти знаєш – листа навіть нема де й нема коли, як слід, написати. Все похапцем. Пошту знову у нас закрили. Їздять по кореспонденцію в сусіднє село – 20 кілом[етрів].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

31 грудня 1935 р.

31. ХІІ.35.

Рудник.

Здрастуй, люба моя, моя хороша, радість і надія моя!

З новим роком тебе, Муру, Вячка і всіх, хто тебе тепер оточує, твоїх друзів, – а коли вони твої друзі, то й мої вони друзі. Сьогодні кінчається 1935-й! Який же він був лютий! Скільки мук, страждань, зневіри пережито на цей 1935 рік! Скільки горя! Розтрощені всі надії, сподівання. Розлучив цей клятий рік тебе зо мною, розкидав нас на далекій півночі. Може новий рік буде милосердніший? Може він принесе хоч крихітку того, що щастям зветься?! Може?! А поки що… поки що сиджу – думаю, лежу – думаю, ходжу – думаю. І все думаю про Вас, моїх рідних.

Позавчора поклали мене в стаціонар. Останні тижні й дні язва моя розхорохорилась і завдала чимало мені клопоту. Бували дні, що я сам уже почав лякатись, хоч, здається, мусів би був звикнути до її викрутасів. Два дні лежу на строгій дієті. Тільки молоко та манна каша. Хліба не їм, і сухарів не їм. Та я й сам думаю таки вже продержатись, щоб хоч трішки, – може ж удасться! – її підлікувати. Не знаю, скільки я тут пробуду, очевидно, з місяць, коли не втрутяться в мою долю, – як завжди! – опікуни та не викинуть і звідси, не дадуть і підлікуватися. Будемо сподіватися на краще.

2-га новина. Вол[одю] – перекинули на Судострой. Ми в один день вийшли з нашого «заведенія» – я в лазарет, – він поїхав у невідоме. Це – туди, не доїжджаючи 20 кілом[етрів] до Тр[оїцько]-Печорського, село Покча. Не знаю, що його там чекає. Одно – гірше не буде. І він і я надіємося, що там він працюватиме агрономом. І коли це так буде, то тоді, слава тобі, слава тобі, – що його туди перекинуто, хоч і тяжко мені – залишився знову сам-самісінький. Учора він виїхав. Од рудника це 300 кілометрів. Є чутки, що чимало народа з рудника буде в січні перекинуто. Говорять – на Судострой, говорять – на совхоз – у Кедровий. Я дуже хотів би кудись видратись звідси. Оце підлікують і тоді буду стукатись, щоб і мене на Судострой. Там хоч з поштою буде краще – близько район – Тр[оїцько]-Печорськ – листи будуть краще доходити. Від тебе за ввесь час я маю тільки два листи. Ти ж розумієш, що розриваюсь я напополам з нудьги й чекання. 2-й лист писала ти 11 листопада, – два місяці вже ось швидко мине. Що ти за ці два місяці, як ти – нічого не знаю. І гризусь, бо й ти ж на новім місці, серед чужих, у чужому. Ой же ж і налягло на нас за останні часи!

Дуже мене турбує те, що я не маю зараз в лагері постійної роботи, «не маю місця», а це призводить до того, що кидатимуть мене в усяку дірку, яку треба так чи інакше заткнути. Та вже й дотикали потроху. Як тільки треба з управління на якийсь «ударник» – і я там. Користі з мене там, як з цапа молока, а проте – наказа виконано, «ударника дали!». Не вдалося мені й з медроботою. Я проте не кидаю не те що надії, а думки про те, що треба все ж домагатися роботи лікпомом. Думаю написати листа нач[альнику] санвідділу в Чиб’ю. Надії на «да» – не маю, а напишу. Тебе я прошу ось про віщо. Домагайся через Москву про призначення мене лікпомом. Я писав тобі, чим скінчилося запитання про те, чи «намерен» я писати книгу. Не знаю, чи дістала ти того листа. Я ще тобі опишу раз. Запитали, чи «намерен» я писати книгу. Я дав одповідь, що «намерен» і для цього треба рік часу з перебуванням на ІІ промислі, на матеріалі якого написано плана, затвердженого Гулаг’ом. У відповідь рація: «Объявите П. М. Г[убенко], что он должен находиться там, где он есть». Отже, це «дипломатична» заборона писати. Ти про це напиши в Москву, чим, мовляв, скінчилось твоє клопотання, зазнач у листі, що це є не тільки допомога, чи дозвіл літ[ературної] роботи, а заборона і що ти просиш, щоб дозволили працювати лікпомом, бо інша, фізична, праця при такому стані мого здоровля згубна для мене. Коли мені дозволять це – тоді я вже хоч «берега» якогось матиму, а не крутитимусь по лагерю, як гівно в ополонці. Потурбуйся, голубочко, дуже тебе прошу.

Ну, що ж іще? Лежу. Відпочиваю. На животі грілка. Я все-таки гадаю, що коли мені пощастить пролежати на дієті хоч з місяць – я «подчинюсь» трохи. А там видно буде.

Промайнула в нас чутка, що з 1.І.36 лагеря переходять на якийсь, як тут кажуть, «хозрасчет». Це, ніби, буде так. Кожен лагерник матиме утримання і на це утримання житиме. Матиме право жити з родиною і т. д. Одне слово, на правах «трудпоселенців». Говорила про це комісія, що приїздила тут нас усіх дактилоскопувати (пальці одтискали на папері всім, як ворюгам). Божилися й клялися, що це правда, а наші всі «начальство» кажуть, що це чергова «радіопараша». Так і не знаємо, як думати і чого чекати. Я схиляюсь до того, що це «таки да» – «радиопараша».

Я все жду, жду, жду вісток од тебе. А їх нема, нема й нема. А в мене сум, сум і сум. Ну, як же ж ти в театрі? Чи заграла вже чогось, чи ще? І як заграла? Чи живеш там на Кегострові, чи вже переїхала до міста? І що воно за Кегостров? Що таке «Кег». Кеглі, чи що? І що Ви там з Мурою їсте, і на чому спите, і в чому ходите, і чи не холодно Вам там? Я так і не знаю, чи добилась ти свого багажу, чи загинув він? І чи хоч пальто тепле в тебе єсть? І чи тепло тобі в ноги? Ти хоч з моїх