Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Я тут бєдной уже. Харчишки всі вже викакано. Частину (я тобі писав, чи ні?) – вкрадено. Обікрали урочки. Рис украли, карт[опляну] муку вкрало (ось чого жалко!), сало вкрало. Речі на базі були, а харчі звідти я забрав – так воно, спасибі, й облегчило. Якщо можеш, підішли для «поддёржки жолудка». Тільки ж не знаю я, де я буду, доки ти цього листа одержиш. У всякім разі про всяку адресову переміну буду телеграфувати.

Ой, і скучаю ж по тобі, люба моя! Цілую, голублю, люблю! Муркетона цілую. Всіх вітаю. Федоровичів особливо. Що чути про Вячка? Бувай здорова. Цілую і люблю, і жду.

Твій Павл[о]

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

1 січня 1936 р.

1.І.1936 р.

От і новий рік! Високосний! Що ж він нам принесе? Поки що мені він приніс «тупую боль под ложечкой и отсутствие стула». Подарунок, як бачиш, не дуже. А яка велика сила традиції! Ми все ж таки встали і привітали один одного «з новим роком». А Нюра (сестра милосердна) додала: «З новим щастям!» Яка іронія!

Франц Францевич Мазур-Мазов – професор математики Одеського університету, чистопородний німець, у величезних окулярах, сам манісінький, з великим, розумним лобом лежить поруч мене. У його астраханська малярія (до цього він був в Астрах[анському] лагері). Він широко освічена людина, і знає все. Сьогодні він мені розповідав цілий ранок, що і як кожний народ їсть. Говорив, як снідають німці, американці, англійці, французи і т. д. Я признав, що найбільші «недураки» англійці. У них на сніданок от що: біла-біла-біла булка, ріжеться тоненькими шматками, а між тими шматками кладеться дуже-дуже-дуже багато прекрасного масла. Потім це кладеться на сковородку і підсмажується. Потім наливається кава, а в неї дуже-дуже-дуже багато цукру, а зверху дуже-дуже-дуже багато збитих сливок і потім снідається. Так оту булку (а її теж дуже багато) треба сильно в роті держати: така вона розпливається і така вона сама в живіт пливе. А потім беф їдять англійці. Французи теж непогано снідають. І німці теж. Найгірше в усьому світі снідає народ, що зветься лагерниками. У них не подається ніякої булки і ніякого масла. І все це не кладеться на сковородку і не ставиться в піч. А снідає лагерник манну на воді кашу без ніякого масла. І це в кращому разі, коли він у стаціонарі, і коли ним опікаються. Отакі то діла. Я бажаю тобі, щоб ти в новому році снідала щодня, як англійці.

Скука в стаціонарі – семимильна. Читати нема чого. Писати нема охоти. Лежиш і слухаєш, як репетує «новонароджений стахановець» – учора о 10 год[ині] вечора він уперше побачив світ – на Печорі, в лагері. А мати його – українка, з Полтавщини і зветься Маруся. Батько в його поляк. Що з його буде – невідомо. Кричить він сильно, бо бутуз здоровий.

Муретці бажаю, щоб була весела і щоб завжди їй снився «соколадний слон»… Та щоб добре вчилася, бо життя буде цікаве, але складне – треба буде мати розумненьку голову.

У мене на новий рік дике бажання – бути лікпомом. Щоб потім на манір Пушкіна, сказати нащадкам:

«Я тем полезен был Печорскому народу,

Что клизмы нежные ударно водружал»…

Так пиши ж, Варюшенько. Пиши – не забувай мене. Все ж надія на краще, на спільне життя з тобою, на корисну роботу і на відновлення в «образє человеческом» не покидає мене.

Кріпко цілую, люблю й мрію про тебе.

Всім привіт. Федоровичам, Над[ії] Віт[аліївні], Сур[овцевій] Степаненкам і пр. пр.

Цілую, Пав[ло].

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

10 січня 1936 р.

10 січня 1936 р. [?], Архангельськ.

Чибью, редакция [газеты «Северный] горняк», Губенко.

Целую. Письма посылаю регулярно. Здоровы.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

10–11 січня 1936 р.

10.І.36 року. Еджыд-Кырта

Люба моя, дорога!

Лежу в лазареті. Держу дієту. Ну, тут ти ж знаєш – яка дієта – манка, манка й манка. Та 700 гр. молока в день. І все. П’ю каву з молоком. Кава – ячмінна – та, що й ти її пробувала в Кедровому. Сказати, щоб голодно – ні. Сказати, щоб наївся – ні. Та воно й краще. Одне слово, щодня – «суп с мечтой о глухаре» – на перше, а на друге – «воображение о рябчике». Так і живемо. Мені легше. Я не знаю, скільки я тут пробуду, – ще не гонять – думаю – якомога більше. Сьогодні починають мені впорскувати стрихнін – для підняття мого настрою. Коли пощастить пробути тут хоч би з місяців 1 1/2 – є надії, що я таки підремонтуюсь. А це найголовніше, бо останні події й перетурбації зовсім мене прибили. Поки що в моїм стані нема змін. Я – підконвойний, і ніякого з цього боку «движения». Чи довго нас так маринуватимуть, чи ні – нікому невідомо. Все це мене турбує найбільше через те, що навряд чи дозволять мені побачення з тобою, коли б ти мала змогу до мене приїхати. Я вже тобі писав, що я позбавлений змоги сам про це клопотатися. Дозвіл залежить од Чиб’ю, а я знаю, що заяву мою навіть в Чиб’ю не пішлють. Злорадно тільки всміхнеться С[імсон] – (ти його знаєш) й засуне під сукно. Отже, єдина надія на тебе. Тільки я не знаю, яким способом і куди тоді вдаватися. Мені здається, що і в Гулаг і в Чиб’ю. У всякім разі – тобі хоч одповідять, як і що, і ти знатимеш, що робити. Телеграму я твою дістав від 4.І., де ти сповіщаєш про посилку. Чекаю тепер посилку з нетерпінням. Вона надійде якраз тоді, коли вже мені можна буде дещо їсти. Отже, я й підлатаюсь. Я вже тобі писав, що Вол[одя] виїхав на Судострой. Завіз, холера, ремінь для правки бритви, а бритву в мене вкрало. Так що я без бритви.

Листів од тебе нема. Останній, як я тобі вже писав, від 11.XI. Це вже якраз два місяці. Я нічого не знаю, як у тебе робота, як тебе прийняло нове оточення. Мене це турбує сильно. Чи перебралась ти в місто, чи ще й досі на острові. Чи не мерзнете Ви з Мурою? Чи не голодні? Як жалько, що від мого почуття та від моєї любови у вас хоть не теплішає. Жарко було б, коли б воно могло гріти за березові дрова.

Сьогодні тут у нас балакали, що побачення тепер залежать од Гулаг’а. Отже – бий в Гулаг, може ж там таки зглянуться. Я. М. Мор[оз] – ще й досі на Воркуті, повертатиметься звідти ніби аж в лютому. Говорять, що заїде до нас. Розуміється, що я, коли буду тут, домагатимусь з ним побачення і виясню свій стан.