Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

І так, голубко, сіро навкруги, одноманітно, тоскно, що й писати ні про що не хочеться, хочеться з тобою говорити, а говорити можна тільки ж про оту сірість убогу. Тільки мрієш, та тими мріями й живеш. Газети читаєш дуже рідко, і то як хтось дасть – ніби милостиню. Скажи, чи не могла б ти раз там на декаду чи що зібрати газеток та надсилати мені бандероллю? Все ж таки був би в курсі справ, а то вже скоро зовсім здичавію.

І чому листів нема? Чи ти не пишеш, чи вони десь зникають по дорозі? Я, звісно, не вірю, щоб ти цілих два місяці не писала, – значить якась лиха-личина по дорозі їх чи перехоплює, чи що. І знову хоч плач!

Радіо нема. Залишив я наушники Цинрадзе в Кедровому й от прошу, прошу, щоб вислав – ні гу-гу! Свиня отака!

Да! В мене нема ні конвертів, ні паперу. Оце пишу тобі на позиченому. Ти, здається, записала, що мені насамперед треба, і там були конверти й папір, – так що я чекаю в посильці, а то тут, на руднику, туго щодо цього. Отаких паршивих конвертів і те не дістанеш.

11.І. Ну, от іще «радість». Лягав я в лазарет – здав речі у вещкаптерку. Сю ніч «треснули». Якимось чудом залишились чоботи, одіяло і дріб’язок (посуд і т. ін.). Залишили портплед (червоний) і рюкзак. Забрали всю білизну, простині, рушники, теплу сорочку, чулки теплі, одне слово, «облегчили». Чемодан з речами стоїть на базі – там у мене піджак, штани, піми і т. д. Я гадаю, що поки лежатиму – все заберуть. А дати – нікому. У нас на руднику – просто на ходу стягають. Одвернуться не можна. Що робити – не відомо. Із речей не висилай нічого – перебудусь як-небудь. Поясочок хіба пришли та косоворотку на літо. От біда! Такі то діла «трррагичеські».

Сильно мене турбує Вячко. Ти нічого не пишеш – маєш з ними якісь стосунки, чи ні. Пишуть вони тобі, чи не пишуть? І взагалі, що в Харкові? Чи пише тобі Ганна Дмитрівна?

Ну, що ж іще в нас? Писав я тобі, чи ні, що Остр… (лікар) на Воркуті. Зубл. – теж кудись забрано. Він виявився – останньою сволоччу.

І напиши ти мені рецепта, як тугу розігнати за тобою. Така вона густа та липка, що боже сохрани! І жду я вістей од тебе, і нема їх, і туга ще густішає. Ти пиши, голубко, частіше. Чи тобі нема коли? Та докладно пиши, як там ти з театром, з новими знайомими?

Ну, будь здоровенька. Цілую кріпко. І Муркетку. Вітай усіх. Коли ж уже буде та радість?

Хай доля тебе береже.

Всю цілую. Твій П[авло].

Да, Варюшко, носків пришли дешевих, бо тут нема. І мила, бо тут нема! І махорки, бо тут нема! І сірників, бо тут нема! І себе, бо тут нема!

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

19–20 січня 1936 р.

І.1936 Еджыд-Кырта

Дорога моя, люба моя!

Нема від тебе листів. Нема, та й нема!

Ти «петряєшь»1, що це мені так болюче, що я тебе готовий уже «подкинуть»2. Кнацаю3 я кнацаю, «ліверую»4 з «шнифта»5 – чи не йде хто-небудь і чи не несе хоч маленької – «ксівы»6. «Нішто!»7 І скоро я підніму такий «шухер»8, такий «кипиш»8, що тоді побачиш!

1 Понимаєш

2 Одлупить

3 Дивлюсь

4 Спостерігаю

5 Вікно

6 Бумажка

7 Нічого

8 Скандал

Це я тобі – по-блатному. Бачиш, дечого я таки навчився.

Ні таки, Варюшко, що це значить, що нема листів? Я вже начинаю не спать, і мене всього тіпає. Я користуюсь з найменшої нагоди, щоб написати тобі, не знаю, чи доходять до тебе мої листи. В телеграмі, що ти послала мені 4.І. (там, де про посилку) єсть – «пиши, получаю». Ну, це хоч добре. Після того послав 3. Посилаю ще. І писатиму, як тільки матиму хоч маленьку можливість. Я ще в лікарні. Лікар казав мені, що продержить мене 6 тижнів, щоб видержати таки курс повний. Не знаю, що це мені дасть. Часами мені легше, а часами таки здорово крутить. Та воно й не дивно. Дієти тут додержати ніяк не можна – сама кукурудзяна манка. Не завжди є пшеничні сухарі. Більше живу кавою з молоком та 20 грам масла на день, яке я їм вранці з манкою. Щастило діставати цукор. Але гроші вже на «ісході», і тоді зуби на полку. Чекаю посилки, думаю, що вона підтримає. Не знаю, чи прохати тебе, щоб підіслала грошей, бо не певен – залишусь я тут, чи ні. На руднику одну шахту закривають 1/ІІ і залишається тільки одна. Людей чоловіка з 150 будуть перекидати по інших місцях – можливо, що й мене кудись перекинуть. Одно тільки дає мені певність, що я сидітиму тут, це те, що мене сюди водружено з розпорядження Гулаг’а. Можливо, отже, що без його санкції не займуть.

Я й досі не знаю, як твоя робота на театрі. Уже ж третій місяць, як ти працюєш – а я в «неведенії», і взагалі, як живеш.

Хоч би хоч листівки писала. Я знаю, що тобі тепер ніколи, так ти купи листівок понаписуй адресу і хай Мурочка пише, хоч по 2–3 слова, щоб я знав, що Ви живі і що мене не забуваєте.

У мене нема абсолютно нічого ні нового, ні цікавого. Цілими днями лежу, чи ходжу, і все про Вас думаю. Ви в мене «обдумані», «обмріяні» з усіх боків. Газет нема. Книг теж. Так зрідка трапляються – тоді читаємо. Я прохав тебе в однім із листів, щоб ти збирала газети та хоч раз на тиждень посилала мені бандероллю. Добре?

В лікарні я пробуду, значить, до половини лютого. А тоді не знаю, куди – чи знову в планчасть, чи будуть прилаштовувати на «общие».

Іде весна. Що вона дасть нам? Чи побачимося ми цього року, чи знову безпросвітний рік тоски, суму й нудьги – життя нездійсненними надіями та укоханими мріями?

Ой, уже ж третій рік!

Я спішу з цим листом, щоб одправити. Тепер з листами – все випадок, випадок і випадок.

Цілую кріпко тебе й Муру, люблю і мрію і думаю про Вас.

Чи писала в Москву про лікпомство моє? Напиши.

Як друзі й знайомі. Всіх вітай. Федоровичів, Оникієвича і Вітальєвну. І всіх, всіх. Як Вячко? Цілую всю.

Твій П[авло].

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

24 січня 1936 р.

24.І.36

Еджыд-Кырта.

Дорога моя, любима моя!

Нарешті