Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Листівка принесла мені кілька теплих, дорогих для мене слів, і я ожив. Там же таки написано, що «йду з роботи на свій острів»… Ну, от уже я й знаю, що ти працюєш і що живеш і досі на острові… Важко ж тобі, моя голубко! Скільки ж ти снаги та часу тратиш на те ходіння сюди та туди. Моя дорога! Ну, що ж… Так болюче, що я, крім слів, нічого не можу тобі зробити, нічим не можу допомогти…

Я пишу тобі. Не лінуюсь з цього боку. Можливо, що деякі листи, раніше писані, ти одержиш пізніше, бо така в нас «пошта». Але то нічого. Аби вони доходили. Я знаю, що значить не мати звісток – як це пече, мучить і турбує. Через те кожну найменшу можливість я використовую для листів. Ясно, що новин у мене ніяких. Життя – стояче, вонюче болото, таке трагічно «тихе», і тільки й знаєш, що дивишся на його, прислухаєшся до його, – чи не з’явиться на нім якоїсь «бульби»… Бо знаєш, що кожна «бульба», кожний рух того гнилого болота несе тобі тільки неприємність. Хай мертво, хай тихо – аби не болюче!

В лазареті я. Без змін. Якщо й єсть зміна, то на гірше – нема пшеничного борошна, значить нема сірих сухарів, значить – треба жувати чорні, значить – пузо пектиме дужче. Оце й усе. Що позитивного дає стаціонар? Я – відпочив. Ну, ясно, що трохи припинився (зменшився) біль. «Поправитись» я не поправився, бо все ж їжа «слабка» – а відпочити відпочив. І то добре. Я вже писав тобі, що думають мене продержати тут 6 тижнів. Тобто, очевидно, в середині липня [лютого] я вийду «на волю» – працювати. Щоб я дуже рвався на ту «волю» – я б не сказав.

Чому ти так мало пишеш? Чому я й досі не знаю, як тобі працюється, як тобі живеться, як Муркетка в школі? Що маєш з Харкова? Що знаєш про Вячка? Я в кожнім листі тебе про це запитую, бо вже згорів од нетерплячки знати про все… Напиши. Жду посилки. Все визираю, все визираю, а її нема.

Що дасть нам 1936 рік? Вже ось і січень минає. Там лютий, березень, квітень, травень… Попливе Печора… Дивитимусь я на ту осоружну печорську хвилю та чекатиму, чи принесе вона тебе до мене, чи пропливуть і хвилі, знову закида нас снігом тут, у тайзі печорській, – а ти десь будеш там, а я десь буду тут…

У нас снігу – гори. Морозів великих ще не було. Тільки сьогодні вночі було 37° – це за цю зиму найбільший. Зате снігу, того снігу!

Ну, бувай здоровенька! Цілую тебе й Муркетона і вітай всіх.

Пиши і не забувай мене.

Я щодня, щохвилини думаю і мрію про тебе.

Хай світяться ясно твої очі. Будь здорова.

Цілую, люблю.

Пав[ло]

Лист Смирнової М. А. до Маслюченко В. О.

Лютий 1936 р.

Лютий 1936 р., Харків

Милая Варвара Алексеевна!

Спасибо за посылочку, и самое дорогое за ваше коротенькое письмецо и память о нас. Очень грустно, что так сложилась неудачно ваша поездка. Я много раз вспоминала вас и очень беспокоилась, как вы там живете с Мурочкой. О нас хорошего, конечно, нечего сказать. В августе Вячек был опять болен гриппом и ангиной, но по выздоровлению ему вырезали аденоиды 18 октября. Операцию делал Фришман. Пока дышит носом, а как будет дальше бог весть. Учится хорошо, но ходит на 2 смену и очень устает.

Бедняжка вы моя, как ужасно, что вы так далеко заехали и так неудачно. Как же Мура учится в школе? Я думаю, что там школы, конечно есть. Должно быть вы уже там мерзнете, а у нас еще довольно тепло, в этом году осень долго затянулась и погода стояла теплая. Ваше письмо меня и Вячека успокоило, а то до нас дошли слухи, что вы и нас также проклинаете, как и всех родычей его, но я не хочу быть в числе их и всегда останусь благодарной за вашу отзывчивость в ту тяжелую минуту, когда мы были больны и вы нам оказали ничем неоценимое внимание и помощь. Пока буду жить, то этого никогда не забуду.

Целую вас и Мурочку.

М. Смирнова

Привет от Бориса Федоров[ича].

От Муры открытку получили, но до сих пор никто нам не приносил от вас письма. Мы его ждем с нетерпением.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

5 лютого 1936 р.

5.ІІ.36.

Рідна моя! Любима й дорога.

Одержав позавчора (3.ІІ.) посилку. Ящик був роздьорганий, але все на місці і все ціле. Спасибі тобі, голубко моя, за «поддьоржку желудка». Радий я був, звичайно, несказано. Тільки жалько мені їсти – я б усе сидів і дивився на всі ті речі. Тепер, значить, я живу.

Я ще в стаціонарі. «Ні шатко – ні валко». Я не знаю, чи не ризикнути мені оперуватись. Для цього треба клопотатися, щоб у Чиб’ю мене післали і т. д. Я, розуміється, почуваю себе значно краще – просто я вилежався, відпочив, не так дратував свою язву неймовірними харчами – вона трохи заспокоїлася і я окріп. Тільки ж без соди я не живу й тепер, хоч уже ось другий місяць лікуюсь. Ну, та щодо операції – це тільки мої думки, а різатись не хочу, як по правді.

Сильно мене турбує те, що листів од тебе я не маю. Невже ти не пишеш? «Это же – чудовищно!» Одішлю назад посилку! Факт! Я за ввесь час, з вересня 1935 р., тобто за 6 місяців, одержав два листи й листівку?! Я не знаю, як ти живеш. Я не знаю, як тобі працюється. Я вже передумав 10.000 випадків, що ти вже мене забула. Отакі то діла!

Написав я в Чиб’ю – про лікпомство моє. Ні гу-гу! Чи писала ти в Москву про це? Чи думаєш клопотатись про побачення літом. Все це такі для мене кровні питання, що я аж риплю, як подумаю, що нічого я не знаю.

Очевидно, днів за 10 я вже вийду з стаціонара, і знов потягнуться дні ще більшого суму й нудьги «під штиком», бо доведеться вертати в свою підконвойну команду.

Як[ів] Моис[ейович] уже в Чиб’ю. Може йому докладуть про моє прохання (тільки ж не певен я, що дійшов туди лист) –