Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Визначаючи оплати перевозу залізницями, москвини від початку їх будування в Україні в 1862 році аж по сьогоднішній день керувалися не економічними мотивами, але винятково політичною своєю засадою — не допустити до росту економічної сили України, а, навпаки, посилювати Московщину. Керуючись нею, вони уклали т. зв. «діффєрєнциальниє таріфи». Метою їх було спрямувати всі українські сирівці ВИКЛЮЧНО до Московщини. А ні в якім разі куди інде, а також перешкодити українським промисловцям продавати свої готові вироби за кордоном (особливо не в Московщині), і навпаки — допомогти московським промисловцям продавати їхні вироби в Україні (в Европі московських виробів ніхто не купував, бо вони були аж надто кепської якости).

Ці «діффєрєнциальниє таріфи» встановлювали оплату за перевіз СИРІВЦІВ у північному напрямі вдвічі меншу, ніж перевіз ГОТОВИХ ВИРОБІВ у напрямі з півночі на південь. Напр., за перевіз вугілля з Донбасу платилося: до портів Чорного моря 1/32 (одну тридцять другу) копійки за пудо–версту, а до Московщини — 1/62 коп., с. т. на 100% дешевше. Це для сирівців. Але для готових виробів оплата була цілком протилежна: перевіз готових виробів у північному напрямі (з України до Московщини) коштував значно дорожче, ніж у південному напрямі (з Московщини до України). Отже, москвичи могли продавати свої вироби в Україні, але українці не могли продавати свої в Московщині. Яка величезна різниця була в оплатах, видно на оплатах за перевіз збіжжя — головного експортового товару України. Перевіз нашого збіжжя коштував 40% його вартости на місці, якщо везли його до портів Чорного та Озівського морів; якщо ж везли до портів Балтицького моря, то коштував на 65% дешевше. Але московські хижаки і цим не задовольнилися; вони наклали ще РІЗНЕ вивізне мито. Через порти Балтицького моря мито (вивізне) на збіжжя було 1,67 руб. з чверте (чверть — 163 кг), а через порти Чорного чи Озівського моря було 2,99 руб з чверте, с. т. 95% більше (М. Слабченко. «Матеріяли до економічно–соціяльної історії України»).

Українські промисловці і торгівці пробували боротися з таким навмисним нищенням української промисловости і торгівлі. Вони хотіли побудувати власним коштом свої залізниці, але московський уряд не дозволив (поставив навмисно неможливі до виконання умови). До речі, тут варто навести один з мільйонів прикладів московської цинічної підлоти. Півофіційний московський часопис «Масковскіє Вєдамасті» доказував непотребу залізниць в Україні тим, що, мовляв, десятки тисяч українських чумаків втратять свій заробіток. Яка доброта!

Як бачимо, привіз сирівців з України до московських фабрик не коштував Москвина ані сотика, бо ж те, що залізниці втрачали, перевозячи наші сирівці на північ за малу оплату, москвини надолужували збільшеним митом в чорноморських портах.

Але тим грабіжникам і цього було мало. Вони свої товари гіршої якости везли в Україну, а ліпшої якости продавали в Московщині. І цього ще замало! Москвини за ті гіршої якости товари брали в Україні на 15–20% більше, аніж за ліпшої якости в Московщині (М. Слабченко. «Матеріяли…»).

Як ми вже сказали, догмою економічної політики москвинів щодо України було і є тримати Україну в стані безправної, нещадно визискуваної колонії. Тому вся їхня економічна політика в Україні мала метою не лише охоронити московський промисел від конкуренції українського, але (і головно) тримати Україну в стані колонії; в ніякому разі не допустити до її упромисловлення, щоб не втратити ринку і сирівців для московського промислу.

Одною з тисяч ілюстрацій цієї політики є наша вовна. Україна продукувала 25 мільйонів кілограмів вовни річно. В 1822 році московський уряд наклав охоронне (ввізне) мито майже на всі європейські готові фабричні вироби (яке часом доходило до 200% вартости товару). Англія мала дешеву (австралійську) вовну, яка конкурувала з нашою. Московський уряд зняв ввізне мито на вовну (англійську), і наші вівчарі збанкрутували. На їх протести не звернув уряд найменшої уваги.

Незважаючи на те, що московський уряд дуже потребував грошей, він не наклав жодного мита на мадярське та грецьке вино, щоб тим митом не піддержати українських продуцентів вина.

Те саме і з тютюном. 80% тютюну, що його вирощувала Україна, обробляли петербурзькі тютюнарні.

Та з цукром москвинам «не повелося», бо цукровий буряк не міг рости в Московщині, а первозити буряки до Московщини і там з них виробляти цукор — навіть уряд не міг доплачувати за перевіз. (Але перше пробував і це робити). Москвини були примушені «зі скрежетом зубовним» дозволити будувати цукроварні в Україні. Але й тут хитрий москвин знайшов спосіб не допустити до великого розвитку нашої цукрової промисловости.

В кожній культурній державі уряд не накладає податку на предмети, без яких людина не може вижити, як, напр., хліб, сіль. Натомість накладає великі податки на шкідливі для людини продукти, як, напр., алкогольні напої, тютюн, та на предмети люксусу. В Московщині якраз навпаки: і за царських буржуазних і за теперішнього ПРОЛЕТАРСЬКОГО урядів були і Є ВИСОКІ податки на ХЛІБ, СІЛЬ, але МАЛІ податки на ГОРІЛКУ, ТЮТЮН, предмети ЛЮКСУСУ. Европейські уряди зарахували цукор до такої ж щоденної потреби, як і хліб чи сіль, і тому ніякого податку на цукор не накладали. Москвини ж на самих початках цукрового промислу наклали великий податок на цукор. (Першу в Україні цукроварню побудовано в 1887 році).

Усе ж, поки наша цукрова промисловість була ще невелика і постачала цукор лише на московський імперський ринок, доти той податок був 50 копійок на пуд (16 кг). Але з ростом експорту нашого цукру поза межі Московської імперії зростав і податок (акциз) на нього, так що в 1895 році був уже 1 руб. 75 коп., с. т. 40% продажної ціни. В 1912 році Московський уряд одержав цього податку (акцизу) 31,8 мільйонів золотих рублів плюс 7 мільйонів рублів промислового податку на цукроварні (П. Лащенко. «Історія народнава хазяйства СССР»). Разом 40 мільйонів золотих рублів щороку «заробляла» Московщина лише на нашім цукрі. Але навіть цей — убивчий для нашого цукрового промислу — грабунок не спинив розвитку нашого цукрового промислу, тому москвини придумали ще один спосіб затримати його.

Найбільшим у світі продуцентом бурякового цукру є Німеччина, а по ній — Україна (в 1910 році Німеччина випродукувала 75 мільйонів кілограмів, Україна — 60 мільйонів кілограмів, Московщина — 14,4 мільйона кілограмів). Але попри таку величезну кількість свого цукру, Україна стояла на останньому місці щодо споживання цукру. Напр.,