Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Ви могли б замислитися і над тим, чому Росія не має свого древнього герба (двоголовий орел – то не герб, а імперський знак, віку якому двісті з гаком літ), – він загублений у проваллях історії московських племен. Якби Росія й Білорусія походили з того самого кореня, що й Україна, то моделлю для їхніх національних гербів став би тризуб.

Ми зовсім різні народи, та це не заважало б нам жити в мирі, якби не російський експансіонізм, який завше виступав під маскою визволительства. Від кого нас визволяти – від власної свободи: Україна за Богдана Хмельницького прагнула політичного союзу з Росією, Росія ж – возз’єднання. Й сам цей термін абсурдний, бо ж не можна возз’єднувати те, що ніколи єдиним цілим не було… Ми різні й за своєю психологією. Українська нація історично осіла, російська – історично кочова; демократичність українців іде від традицій Болохівського князівства й Козацької держави, тоталітаризм і деспотичність росіян – від татаро-монгольської державної школи.

Бо кожен з трьох народів, які російська ідеологія так уперто заганяє в одну «колиску», формувався окремо. Білорусь сягає своїм коренем до дреговичів і Полоцького князівства, яке завоював Володимир, Україна – до полян і Київської Русі, і Росія має свій корінь на своїй етнічній території, чітких кордонів якої ще й донині не визначила. А коли визначить і освоїть свою власну запущену землю, тоді стане нормальною демократичною нацією, любою і милою для сусідів. Всяк хай шукає свій корінь на власному городі, а не на сусідських.

Ви говорите, пане Негретов, й Інна Андріївна у своїх листах до мене пише – про біди російського народу, які нібито зрівноважуються з українським історичним горем.

Та й справді, не позаздриш росіянам, не мав ніколи нормального людського щастя цей народ: тяжко несе він на плечах ношу непотрібної йому імперії. Постійно недоїдає, мусить весь час воювати й гинути на чужих територіях – то в Афганістані, то в Чеченії, то в Таджикистані або в Абхазії – й зміцнювати розбоєм владу своїх вождів і вождиків; його теж розстрілювали за непослух, як це сталося в Новочеркаську 1962 року, навіть по російських парламентарях гатили з гаубиць, коли вони порушили імперську дисципліну.

Жоден імперський народ не мав справжньої волі – ні римський, ні турецький, ні австрійський. Та ніколи, благаю Вас, не зрівнюйте горе завойовника з горем завойованого. Це різні речі. Звісно, не хоче вмирати російський солдат у Чеченії, але ж бо він і не мусить, – є така категорія, як протест і політичний непослух. А чеченець зобов’язаний гинути, бо він захищає свою землю і волю. Падали в боях теж збуї Меншикова в Батурині, бандити Муравйова в Києві, карателі-енкаведисти в боях з УПА, – але ж скажіть мені, чого вони йшли на чужі землі? Наше ж горе невільницьке, вимушене й набагато тяжче, та одну має перевагу – воно святе, бо, як казали римляни, солодко вмирати за батьківщину… Ой, напилися ми того солоду від чужинців аж по гульку, та більше не хочемо. Ніхто з нас, і я в тому числі, добровільно в московську неволю ще раз не піде. Але й не підемо розбійниками на чужі землі – ніколи ще українці з власної волі за своїми межами не воювали. У цьому й полягає різниця між мораллю українського й російського народів, між нашим і вашим горем. У цьому й таїться причина розриву між Павлом Негретовим і Євгеном Іваничуком: добрі стосунки між сусідами можуть бути тільки через межу.

Зупинюся ще на двох моментах, заакцентованих у Вашій статті. Ви покликаєтеся на Миколу Гоголя як на речника єдності братніх народів: мовляв, українець за походженням став великим російським письменником. І знову, мов шило з мішка, вилазить фальсифікація й безсоромна крадіжка майна у слабшого.

Таж ніколи не був Гоголь лише російським письменником або ж ніколи ним і не був. Усі його твори – від «Тараса Бульби» до «Мертвих душ» – прославляють героїку України, їдко висміюють українські болячки чи то занурюють читача в чарівливу філософію українського фольклору. Гоголь був українським патріотом, про що засвідчував у своїх листах, проте з гіркотою мушу ствердити й те, що патріотизму свого він соромився перед Пушкіним і Бєлінським – як людина, вражена національною меншовартістю. Й тому писав по-російськи… Писав дивною мовою, з якої нині потрібно робити переклади – як українські, так і російські. Але ж по-російськи писали і Василь Капніст, і Микола Костомаров, і Данило Мордовець – чому ж тоді їх не зачислюєте до російської літератури? Тому що вони менші від Гоголя? А так! Великий критик і патологічний українофоб В. Бєлінський милостиво полишив менших малоросам, а генія, якого, до речі, люто ненавидів за Чичикова, проголосив «великим русским», бо – шкода! Звичайно, Гоголь завжди належатиме двом культурам через те, що не зумів, як Тарас Шевченко, побачити кордону між ними й заявити про свою приналежність виключно до рідної культури.

Закидаєте мені і те, що я не згадав у «Орді» Семена Палія. Не згадав, і це не робить мені честі: надто вже було тяжко. А втім, що я додав би до тієї оцінки знаменитого полковника, яку склав Тарас Шевченко в поемі «Чернець»: «І за Україну молитись старий чернець пошкандибав…» Простив поет полководцеві його непростимий гріх відступництва.

Так, скривдив Мазепа фастівського полковника. Та хіба владці будь-якої держави не чинили подібного, не усували із своєї дороги тих, які заважали їм взяти керівні віжки в одні руки? Згадайте: Робесп’єр звелів арештувати свого друга Дантона, якого потім гільойтиновано. Але чи можливе було б таке, що Дантон, звільнившись із тюрми, перейшов