Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

знаєте, бо жили в Україні: російськомовний хам водно обливав мене на моїй рідній землі таким словесним брудом, якому нема аналога в жодній мові світу. І не тільки матюками. Я Вам нагадаю кілька шовіністичних фраз, може, ви їх забули: «Ты что, русского языка не понимаешь?», «Разговаривал бы на человеческом языке», «Собачья ваша мова…» А чого варті насмішки над українською фразеологією: «Ти почекай, а я посеру», «Пан за пана заховайсь», «Прошу пана до гілляки», «Чи впаду я, кілком пропертий?» – і тому подібне.

Зауважите мені, що серед російської інтелігенції таких насмішок я не міг чути. Звичайно, значно рідше, зате в освіченому середовищі побутувала інша лексика, нам адресована: «бендеровцы, националисты», «самостийники», «сепаратисты» – і щонайприкріше: нас такі прізвиська не повинні були ображати, бо й насправді ми завжди вважали себе самостійниками й націоналістами, та все одно чулися приниженими через те, що боялись огризатися, – аби не звільнили з роботи, не виключили з університету, не посадили за грати… А хіба вищого рангу російські інтелігенти – письменники та кіносценаристи – не зображали в своїх творах українця дурнем, негідником або зрадником?..

Отак у приниженні і страху перед російськомовним нахабою ми перебували роками й століттями; нас зневажали за мову, обряди, одяг… Мене перший раз виключили з університету за український буржуазний націоналізм, який полягав у тому, що я ходив у вишиваній сорочці.

Теж скажете: це не типово, то вчинив якийсь бюрократ, а ви все подальше життя знаходилися у високому середовищі письменників. Так, я втішався повагою, друзями серед неукраїнських літераторів, мої твори перекладали на російську мову, мені пощастило пізнати в Москві справжніх інтелігентів.

Та я бував ще на всесоюзних з’їздах письменників, де говорилося виключно про російську й не завжди високопробну літературу, де літераторів з інших республік ігноровано, а спілкування в кулуарах зводилося приблизно до такого: «Вы не читали этого русского писателя? Слышите, они не чита-ли!» – і зміючились погордливі посмішки снобів, які не чули й чути не хотіли про наших знаменитих Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Миколу Вінграновського, Валерія Шевчука… А московський письменник Юрій Сбитнєв 1990 року в Коктебелі, вже після прийняття українським парламентом Декларації про суверенітет України, прилюдно облаяв мене – депутата Верховної Ради – за те, що я хочу роз’єднатися з великим російським народом, що не бажаю далі жити в комуналці – в коридорі, на кухні й заглядати крізь двері, як у моїй спальні господарює непроханий гість, що мрію мати свою скромну, але з власним ключем квартиру… Не кажіть, пане Негретов, що все це дрібниці, Ви ніколи не збагнете, що то таке – приниження національної гідності.

Далі у своїй статті пишете так: «Послушать Романа Иванычука, так не приходили на Украйну никогда и ниоткуда беды, кроме как из Московии».

Бійтеся Бога! На Вашому місці – перед тим, як виступати в такому поважному журналі опонентом українського письменника – я б спершу прочитав його твори. Мій цикл історичних романів «Меч і мисль» складається з одинадцяти романів, в яких тисячі сторінок, а на них – історія України від XV століття до нинішнього дня. Чому Ви, готуючись до прилюдної дискусії зі мною, не попросили в мого брата Євгена, щоб він вислав Вам мої книжки? Ви б їх спокійно прочитали й переконались, що я добре знаю, в який час і звідки йшли біди на Україну. Отож у «Мальвах» – від татар і турків; в «Черленому вині» й «Манускрипті з вулиці Руської» – від поляків; у «Воді з каменю» й «Шрамах на скалі» – від австрійців, ну а в «Журавлиному крику» й «Орді» – то вже від москалів. Весь мій цикл романів – єдина епопея боротьби українського народу проти іноземців, а Ви взяли один лише розділ з неї – «Орду» й танцюєте, мов циганський ведмідь на плиті, бо Вам запекло…

А тепер поговоримо про дуже поважні речі.

Ви освічена людина, й мені дивно, що й сьогодні, коли весь світ трактує історію згідно з нашою національною історіографією – дослідженнями М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, І. Крип’якевича, В. Липинського, Д. Яворницького, а теж згідно з працями французьких істориків – Г. Боплана, Вольтера, П. Меріме і польських – З. Вуйцика, П. Ясеніци, Ви далі дотримуєтесь положення московсько-царської й московсько-більшовицької історіографії, яка традиційно вправлялася в умисній фальсифікації, а щонайгірше – в грабунку історії України.

Вам слід би вдатися до першоджерел, і Ви б легко переконалися, що «одного корня» (так названа Ваша стаття) в Росії й України ніколи не було – хіба що загальний, спільний корінь для всіх слов’ян, а теж слов’янізованих народів світу, що «колиска трьох братніх народів» – то вигадка істориків-великодержавників М. Погодіна та С. Соловйова.

Ми різні народи, й до Петра І Росія називалася не інакше як Московією. Назва Русь – то властива назва України, відібрана царем Петром, і те, що західні українці донедавна називали себе русинами, якраз цю істину й підтверджує. Предки українців називали Руссю край між Ужем і Россю, а себе – оріянами, бо не кочували, а орали землю; тоді ж, у сиву давнину, виник етнонім «україна», який спершу означав відкроєну власником частину землі, яку він спроможний був обробити й оборонити, а вже далеко згодом цим етнонімом названо цілий край. Все це глибоко дослідив великий учений Михайло Грушевський, який і назвав свою багатотомну працю «Історія України-Руси».

А Ви ніколи не задумувалися над таким фактором: чому ще й донині росіяни називають себе йменням прикметникової форми – русский – адже у всьому світі назви народів і націй мають виключно іменникову форму. А тому що іменникова означає автохтонність (русич, московит), а прикметникова – походження (руський, московський)… Отож з Київської Русі йшли на північ русичі – вигнанці, мандрівники, купці, волокити – й називали себе руськими. Цю назву прикметникової форми прийняли потім московити, які не те що спільного кореня – нічого спільного з