Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Згадавши про двійника, Федя поморщився. Він не знав, де вештається Яблонський, тільки бачив його очима табір, барикади, димову завісу, собор, але все здавалося дуже розпливчастим, а іноді й зовсім зникало, і він по кілька хвилин очікував на продовження «серіалу». Це здавалося Феді дивним, аж раптом він зрозумів: Яблонський практикує «ширму»! Цей паскудник навмисне закривався! Федя чомусь почувався ображеним і одразу ж почав уявляти білий кокон і «дуже особисте переживання».

За вікнами розвидніло, Федя підвівся з підлоги. На сходах почулися легкі кроки, і він побачив Лейлу.

— О, нарешті,— прошепотіла вигнанка й обійняла його.— Де ти був, я хвилювалася!

Федя притиснув вигнанку до себе всього на кілька секунд і вже хотів відпустити, але чомусь не зміг. Так вони і стояли: він відчував її подих на своїй шиї, її тепло, і серце її билося так гучно, що він чув його калатання.

А тоді згадав, що лежить у нього у внутрішній кишені піджака.

Футболка «Барселони».

— Намагався поспати. Що з рукою? — нарешті він насилу відлипнув від Лейли.

— Та таке, житиму,— посміхнулася вона.— Ну, і де ваш неперевершений Яблонський?

— Хотів би я знати!

Федя нахилився, щоб вимкнути лампу, і наступної миті відчув щось дивне.

Його ніби ошпарили окропом, або вдарили під здухвину, або вдарили й ошпарили водночас. Федя повільно обернувся. На сходах, що вели до хорів, стояв Тео.

Його двійник дивився на Лейлу і не міг поворухнутися. Його обличчя видовжилося, очі були широко розплющені. Федя спробував ворухнути пальцями: чи не спаралізувало їх обох? Вигнанка вперла кулаки в боки й посміхнулася. Тео нарешті відірвався від Лейли і ковзнув поглядом у Федин бік. У соборі панувала напівтемрява, і роздивитися було складно, але Федя міг побитися об заклад, що Теодор Яблонський, цей пихатий ковбой-п’яниця, був жахливо збентежений. За мить Федя зрозумів, що більше не чує його думок — їх розділила незрима стіна.

Тео знову поглянув на Лейлу. Вони дивились одне на одного з однаковою підозрілістю.

— Теодор Яблонський, я гадаю?

На обличчі Тео заграла зацікавлена усмішка.

— Так, це я. А як панна ся йменує?

— Лейла.

— Щасливий знайомству. Дивно,— Тео вигнув брову і рушив до неї.— Я вперше бачу вас і ніколи не чув вашого імені, а ви знаєте моє.

— Яблонський,— гмикнула Лейла і фамільярно ляснула його по плечу,— я все про тебе знаю.

Тео вигнув брови.

— Дедалі цікавіше,— протуркотів двійник і обійшов її колом. Його погляд оцінювально обмацав її принади. Федя схрестив руки на грудях. Довбаний пияк, що він собі дозволяє! Неймовірно, Федя так мріяв про ширму між їхніми свідомостями — й от тепер не міг дочекатися, коли Тео втомиться або втратить пильність і пустить до своєї голови.

— Я була б дуже вдячна, пане Яблонський, якби ви не витріщалися на мій зад,— не обертаючись, кинула Лейла.

— Я?! В жодному разі! — глузливо обурився Тео.— Мені лише дивно бачити таку гарну панночку в чоловічому одязі.

Лейла крутнулася на підборах і наблизилася до Яблонського. Її в’їдливий погляд настирливо вивчав його обличчя.

— Диви мені.

Вигнанка демонстративно схопила Федю за руку й потягла до сходів.

Джекі змочила в холодній воді ганчірку і приклала до чола пораненого. Вона не знала, як його звуть, якою мовою він розмовляє і, звісно, ніколи раніше його не бачила. Це був юнак у непоказному одязі й потертих на колінах штанях, імовірно, з Робітничого району. Йому пощастило: куля пройшла наскрізь трохи нижче ключиці, дивом не зачепивши ані кісток, ані легенів. Йому пощастило, на відміну від тих п’ятдесятьох тіл, що лежали під розп’яттям, накриті просяклими кров’ю простирадлами. І це лише ті, що померли у шпиталі, а скільки ще неприбраних тіл на вулицях, на майданах... Джекі намагалася не дивитися туди й ховала погляд, побачивши людей з ошалілими від горя очима, які шукали своїх зниклих родичів.

Джекі не знала, звідки притягли до собору цього хлопця. З вулиці Справедливості? З площі Чорного? З Хімічного провулка? Скрізь точилися бої. Всю ніч після свого чудернацького порятунку Джекі провела на ногах, допомагаючи кільком лікарям надавати постраждалим першу допомогу. Вона і сама не помітила, як стала однією з сестер-жалібниць. Просто побачила сотню скривавлених людей, до яких ніхто не підходив. Їм не давали води, не змивали запечену кров з облич, не зашивали рани — бракувало вільних рук. На світанку якась дівчина мовчки пов’язала Джекі білу хустку і дала фартух.

На ранок коліна тремтіли від утоми. Джекі спробувала подрімати, вмостившись у сповідальні, за іронією долі, створеній для одного з «отців» Леобурга, магната Йогана Райнгарда та його родини, але так і не спромоглася заснути. Дівчину мучили докори сумління. В кожному новому пораненому вона боялася впізнати професора Кубрика чи Келемена, яких вона так малодушно покинула в Ратуші.

Зрештою вибухи порідшали, постріли практично вщухли. Джекі вийшла на ґанок храму, витираючи руки об фартух. Чорна завіса висіла між будинками, захищаючи табір від куль.

Джекі раптом закортіло побачити, що відбувається поза межами цього краєчка Леобурга, де нашвидкуруч споруджувалися барикади. Вона полізла по крутих гвинтових сходах на оглядовий майданчик.

Нагорі завивав вітер, було значно холодніше, і молочно-біле осіннє небо здавалося набагато ближчим. Двоє вигнанців з тетраноклями привітали її і повернулися до спостереження. Джекі підійшла до краю майданчика. Завіса «хмари Марії» здіймалася вище за дахи будівель, і звідси було складно роздивитися Ратушу. Де зараз її колеги з Народної Ради? Що з ними зробили? На сам лише «спогад» про леобурзьку в’язницю Джекі взяли дрижаки. Вона обернулася і глипнула на шпиль дзвіниці. Там був ще один спостережний майданчик. Звідти, либонь, можна краще роздивитися Ратушу та площу Олекси Чорного. Джекі повернулася до вежі й полізла вище. Коридор жахливо звузився, вона заледве протиснулася в маленькі дверцята. Вітер мало не зірвав з голови хустку, люто шарпав поділ сукні. Дівчина зробила крок до краю майданчика й учепилася в загороджувальні ґратки.

Тут хтось був. Джекі заціпеніла.

Почулося клацання, ніби хтось натискав клавіші фортепіано з розірваними струнами.

— Scheiße!

Джекі повільно обійшла шпиль. З іншого боку сидів навприсядки кореспондент «Wiener Zeitung»